Народилася Олександра Шулежко ( в дівоцтві - Шелудько) 15 травня 1903 року в селі Михайлівці Драбівського району (нині - Драбівська селищна громада Золотоніського району) на Черкащині. Родина була сільською, проте заможною, тим-то всі семеро дітей здобули освіту. Олександра Шелудько "закінчила гімназію, потім - педучилище. 1921 р. вийшла заміж за Федора Шулежка, який згодом став священником Української автокефальної православної церкви. Його репресували 1937 р. Олександра залишилася сама з чотирма дітьми. Один син помер немовлям, другий став танкістом, згорів заживо під час війни, а дві доньки, Алла і Лариса, вижили",  - пише Вікторія Яременко у розвідці "Жіночі долі у вирі Другої світової". 

Коли розпочалася Друга світова війна, Олександра Максимівна працювала вихователькою черкаського дитячого садочка №4, бо дружині "ворога народу" було вкрай проблемно влаштуватися на гідно оплачувану роботу. Єдиний син Вадим, котрий навчався в Черкаському педагогічному училищі, пішов добровольцем на фронт. Про загибель сина  1942 року  за два дні до його 19-річчя мати дізналася вже після війни - влітку 1955-го.

Олександрі Максимівні з двома малими донечками не вдалося евакуюватися, а вже 22 серпня 1941 року Черкаси були окуповані...

Хоча Олександра Шулежко не воювала на передовій, навіть не тримала в руках зброї, її можна сміливо позиціонувати Героїнею-борчинею. Адже ця жінка боролася за понад сотню юних життів!  Хіба  не є подвижництвом рятунок 102 дітей? А з  них - 25 єврейської національності! Загроза з боку нацистів для останніх була катастрофічною, адже ці діти могли стати жертвами Голокосту. Аби попередити трагедію, Олександра Максимівна "маскувала" етнічну приналежність малих євреїв, записуючи їх то українцями, то вірменами, то татарами, то греками, залежно від зовнішніх рис кожної дитини.  Ба більше, організувала дитячий притулок, аби забезпечити сиротам чи знайдам більш-менш комфортні (бодай неголодні!) умови. Задум не був ані спонтанним, ані добре продуманим: він диктувався обставинами, писався стражданнями, коригувався часом... "До рішення створити притулок спонукала зустріч з маленьким хлопчиком. Він сидів біля померлої жінки на вулиці. Олександра Максимівна привела дитину до себе додому. Згодом з'явився ще один знайда. Вона звернулася до гебітскомісара Черкас із пропозицією створити дитячий будинок. Ініціатива знайшла відгук. Із часом Олександра змогла якимось дивом розжитися й на фінансові вливання від німецької влади для дитбудинку. Організувала на невеличкій земельній ділянці господарство: тримали курей, кіз, поросят. Усім тим опікувалися вихованці. Завдяки хоробрості, винахідливості й піклуванню Олександри Шулежко діти вижили. Вона приймала у притулок усіх без винятку", - констатує Вікторія Яременко. 

Вузьке коло однодумців усіляко допомагало Олександрі Максимівні.  Така активна діяльність, направду волонтерська місія не могла не викликати підозри... Черкаські поліцаї написали на Олександру Шулежко наклеп (донос), тож її "дітище" перебувало під постійними наглядом і оглядом німецької поліції. Проте Олександрі Максимівні, матері з безмірним серцем, вдавалося дурити і окупантів, і так званих колаборанантів. 

"Єврейських дітей переховували в ізоляторі. Німцям казали, що там тримають інфекційних хворих. Олександра Максимівна, завдяки доброму знанню німецької мови, переконала гебітскомісара у безпідставності підозр поліцая Руднєва", - зауважує Вікторія Яременко. 

Згадують один епізод: якось гебітскомісар вирішив заявитися до притулку напередодні Нового 1943-го року, аплодував хлоп'яті, який, ніби справжній грузин, витанцьовував лезгинку. Якби лишень знав той гебітскомісар, що насправді  аплодував євреєві! Олександра Шулежко встигла на  дітей начепити карнавальні маски, що попередило трагедію...

Відступаючи з міста, нацисти прагнули евакуювати й дитячий будинок. Олександра Максимівна вирішила врятувати якнайбільше дітей шляхом прилаштування в родини. Проте з іншими дітьми довелося вирушати в супроводі німців  до Вінничини, звідкіля вдалося знову повернутися до Черкас. Ніби все найжахливіше було позаду, але... Радянська влада готувала свої тортури... Олександру Шулежко було звинувачено у співпраці з нацистами, оголошено зрадницею! Окрім того, не забуваймо про ще одну "мітку" - дружина "ворога народу".... Брутального клейма Олександрі Максимівні вдалося позбутися лише 1968 року! А до того її життя було суцільним пеклом, адже працювати за фахом та спілкуватися з дітьми  їй суворо заборонялося. Отже, всі вихованці були примусово відібрані! Такий антигуманний вчинок уже не дивує нас - сучасників "великої війни"! Таке враження, що ми перепроживаємо долі наших попередників, щоправда,  нацизм географічно змістився....

Олександрі Шулежко вдалося влаштуватися на роботу в реєстратуру міської поліклініки.

Вийшовши на пенсію, Олександра Максимівна переїхала до доньки Лариси в Київ. 

Там і завершився її земний шлях  25 лютого 1994 року. За рік, як стверджує Вікторія Яременко, Олександрі Шулежко було присвоєно звання "Праведник народів світу". Разом із тим є трохи інші дані: "Праведницею світу її визнано ще в середині 1990-х – і вона ще встигла потримати за день до смерті відповідний диплом з Ізраїлю".  На сайті Державного архіву Черкаської області теж мовиться про присвоєння почесного звання за два дні до смерті. 

У кожному разі щодо звання Почесної громадянки Черкас подібні розходження відсутні: воно було присвоєно Олександрі Максимівні 2017 року.

"міський голова Анатолій Бондаренко поставив крапку у довгій історії несправедливого напівзабуття подвигу славетної черкащанки…"

Похована Олександра Шулежко в Києві.