Юрій Федькович (за метрикою - Осип Домінік Гординський де Федькович) народився 8 серпня 1834 року в містечку Сторонець-Путилів (або Путилів; нині смт Путила в Чернівецькій області).
Як писав Михайло Драгоманов - дядько Лесі Українки: "Родився він у цісарській землі Буковині, де живе чимало українського народу. По Підгір'ю народ цей подібний мовою та звичаями до того, що живе у Подольскій губернії. По горах у Буковині люди живуть і говорять трохи інакше і звуться гуцулами".
Письменник і педагог, учень Івана Франка Денис Лукіянович у своєму нарисі "Про Осипа-Юрія Федьковича" зазначав: "Федькович прийшов на світ і зріс у гуцульських горах... Які ті гори чудові, може знати тільки той, хто їх бачив і побув у них. А хто в горах жив, той тужить за ними і не може їх забути, як рідної мами".
Свою повість "Штефан Славич" Юрій Федькович розпочинає поетичним описом Карпат - себто гуцульських гір: "Нехай каже, хто що хоче – я все своєї: нема й нема кращого світа понад гуцульські гори! Небо над ними чисте, як дорогий камінь, смеречина зеленіє як зимі, так літі, пташка не втихає, а хрещатий барвінок стелиться по шовкових травах, що цілу Буковину своїми запахами обвіяли".
Автонім "буковинського Кобзаря" артикулює схрещення генів. Ідеться про мікс польських та українських коренів, віросповідань - католицтва і православ'я. Спершу хрещення майбутнього митця відбулося за католицьким обрядом. Дитині було дано два імені: першим - Осип - Федькович підписувався впродовж усього життя, друге - Домінік - лишилося на папері. Третє ім'я - Юрій - Федькович узяв собі вже у свідомому віці (результат прийняття 29-річним материного віросповідання - православ'я).
Цікава, проте направду непроста, ба навіть драматична історія родини Юрія Федьковича.
Варто зауважити, що стосовно батькової лінії натрапляємо на певні розходження у даних: мовлять і про спольщених українських шляхтичів, і польську шляхту як таку. Натомість щодо матері розбіжностей не виявляємо: етнічна українка, донька православного духівника.
З батьком стосунки не склалися. Стверджують, що це був пихатий і зарозумілий шляхтич Адальберт Гординський де Федькович, котрий не сповідував сімейних цінностей, зневажав дружину. Усе: клопоти по господарству та виховання дітей - лежало винятково на тендітних плечах молодої жінки. До Осипа батько був жорстким, неприхильним, тож підтримку й розраду майбутній письменник знаходив у жіноцтві - мамі та старшій сестрі Марійці. Врешті-решт, Федькович старший покинув сім'ю.
Насправді ж варто заглибитися далі в минуле. Як наголошує Іван Андрусяк у передмові до збірки творів Юрія Федьковича, мати письменника, на ім'я Анна, була двічі заміжньою. Перший шлюб було укладено зі священником Дашкевичем, але, на жаль, долею було визначено рано овдовіти й лишитися з трьома малолітніми дітьми. Молода жінка опинилася в надскрутній ситуації. Невдовзі "у прийми до неї пристав Адальберт Гординський де Федькович". І. Андрусяк констатує, що то був "зубожілий польський шляхтич із Галичини, який прийшов до їхнього села в пошуках роботи". І далі про майбутнього батька Ю. Федьковича: "Він був людиною освіченою, знав кілька мов, тож улаштувався писарем в управителя поміщицькими маєтками, а відтак, склавши спеціальні іспити, й сам став таким управителем в одному з маєтків неподалік Сторонця-Путилова, що охоплював аж троє сіл". Можна лишень припустити, який внесок у сина, його духовний та інтелектуальний розвиток міг би здійснити Гординський де Федькович, зважаючи на ту добру базу знань, проте це був чоловік, який не зумів (читаймо: не захотів) бути батьком у справжньому сенсі цього слова. Більше того, вирішив згодом остаточно порвати всі сімейні зв'язки.
Натомість мама, як мовить той же Іван Андрусяк, була "хоч і неписьменною, але розумною, талановитою гуцулкою, котра знала чимало народних пісень, казок, переказів і любов до них намагалася прищепити своїм дітям".
Старша сестра Марійка була маминою помічницею. Обидві вони "змалку виховували хлопця в гармонії любові й душевної теплоти, дивовижної гуцульської природи, міфології та звичаїв", - констатує І. Андрусяк. І хай майбутньому письменникові, либонь, бракувало істинного батьківського (чоловічого) виховання, жіноцтво дало хлопчику, а потім і юнакові основу з основ, найцінніше, на чому тримається людська душа. І всесвіт, якщо він опертий на Божі закони й вічні цінності. "Смачно" у стильовому сенсі мовить про вплив Марійки на молодшого брата Денис Лукіянович: "<... > Марійка, славна на всі гори співачка, добачила іскру Божу в його очах, що споглядали, наче крізь мряку, і вчила його найкращого, що сама тільки вміла: він узяв її пісні в приполи, казки й гуцульські повір'я всипав у писану тайстру...".
Щодо освіти маленького Федьковича, то не всі джерела згадують перший (так званий початковий) етап - навчання Осипа в сусідньому селі Киселиці в Івана Ганицького, дядька по матері, який для власних дітей був непоганим наставником, до того ж запрошував приватних учителів.
Лише опісля (восени 1846-го) батько віддає 12-річного сина до (нижньої) реальної (початкової) школи в Чернівцях. Із необхідних чотирьох років Осип провчився лише два. Причиною переривання навчання стало селянське повстання на чолі з Лук’яном Кобилицею та його наслідки. Справа в тім, що серед побратимів ватажка був старший брат Осипа по матері - Іван Дашкевич; більше того, мати письменника теж усіляко допомагала повстанцям. Коли повстання було придушено, Іван Дашкевич рятувався від переслідування втечею до Молдови. 14-літній Осип вирушив (був змушений вирушити!) за братом. Спогади письменника потверджують руйнівні наслідки повстання для родини, майбутнього митця зокрема: "Мій брат був дуже буйний. Удався він 1848-го року з Кобилицев... та й понацив (зазнав - Г. К.-С.) нещастя. Нашу хату зруйнували, наше господарство спустошили, зруйнували. Неня утекла до зятя..., а я пішов світом блукаючи". Денис Лукіянович артикулює вимушену розлуку з батьківщиною в юнацькому віці як одну з перших травм Юрія Федьковича, акцентуючи між рядками ідентичність письменника, його глибокий зв'язок із "малою" батьківщиною як компонентом цієї ідентичності ("Співець гуцульських гір: Сильвета людини й поета у 100-ліття його народин"): "До 14 року життя Федькович не кидав свого вимріяного раю в Сторонці над річкою Путилівкою у вижницькому повіті. А хоч на 15 році довелось помандрувати світами, він не відірвав свого серця від гуцульських гір: увесь він приріс до них, болісно тужив за ними. А треба було йти!".
Є в літературному набутку митця поезія "Лук'ян Кобилиця", де змальовано безвільну, драматичну долю рідної Федьковичу Буковини:
Не плач, серце Буковино, -
Що ж мусиш робити,
Коли така уже доля
Твоя на сім світі!..
Батько помер, неньку вбили,
А сироти-діти
Розібрали добрі люди
Нібито за своє:
Одну турчин, другу москаль,
Тебе, серце моє -
Буковино, на аркані
Повів німець з Відня
В свою глуху Німеччину, -
Головонько бідна! -
Та й запродав ляшкам-панкам
У свою неволю...
Буковино, серце моє,
Лишенько з тобою!
У цім витязі з вірша прозирає драматична доля примусово розщепленої України й Буковини як одного з відгалужень. Адже є тут маркери всіх тодішніх ворогів і загарбників.
У Молдові почалося безмаль доросле життя Осипа Федьковича. Там він перебував до 1852 року, змушений заробляти собі на хліб самотужки. Працював помічником землеміра Чунтуляка в місті Ясси, далі - в аптекаря міста Нямце (нині Румунія). Як метафорико-поетично зауважував Денис Лукіянович, стиль письма котрого не лише вражає, а й заворожує: "Не сам привид синіх верхів, не тільки шум зеленої фої забрав син гір на дорогу. Він виніс і хмарку на молодому обличчі, зроджену в недібраному подружжі, яким були його батьки, тим-то нові його знайомі в молдавських (читаймо: молдовських - Г. К.-С.) містечках вичитали на його обличчі вираз внутрішнього болю".
Паралельно хлопець займався самоосвітою. Щоправда, як згадував опісля: "знав тільки німецьких поетів і читав самі тільки німецькі книжки". Як відзначає І. Андрусяк: "про українські тоді на Буковині, а тим паче в Молдавії (нині Молдова - Г. К.-С.), не було й мови". Тим паче саме німецькомовне оточення сприяло входженню Федьковича в культурний світ. Так, німецький художник і письменник Рудольф Роткель забезпечував Осипа книгами, залучав до поетичної творчості. Чи ж дивно, що перші вірші Федьковича були німецькомовними? Шкільна освіта, а згодом і мовно-культурне середовище зробили свою справу. Можемо добачити тут схожість із Ольгою Кобилянською, яка прийшла в цей світ пізніше, проте буковинська земля і спільний культурний простір єднають їх.
1852-й рік став переломним для Осипа Федьковича. Жорстка вдача батька й тут наклала свій карб. Адальберт Гординський де Федькович хотів бачити сина офіцером, тож 18-літній Осип вступає до цісарської армії. Десять років своєї молодості письменник віддає жовнірській службі - дослівно рекрутчині. Денис Лукіянович у вищезгаданому нарисі відгукувався про цей період у біографії Осипа як один із найважчих: "Гірко йому служилося. Він був м'який, благий і до зброї нецікавий. Не мав великого здоров'я і здригався на гук вистрілу... В війську нема жартів. Не питають тебе, як тобі. Остригли - мусиш служити. І так опинився Федькович у неволі, мов той орел у клітці". Свій солдатський досвід Осип (Юрій) Федькович утілив у поемі "Новобранчик", до якої є характерна присвята: "Костю Горбалеві на поклін, аби згадував 2-го німецького просимця 1852 року, коли мене обстригли". До твору додано примітку щодо Костя Горбаля: це український літератор.
Ведуть нас під міру у мокрій сорочці,
В кровавій пускають по десять роках,
По десять найкращих, - пожаль же ся Боже! -
Заплакав бих, браття, та сліз уже ніт.
За тими роками, гадаєте, може,
Бих плакав, що всохли, як маковий цвіт? -
поетично звіряється митець. А далі можемо добачити у згадці про німецьке чужинне та зловісне. Звідси - нарікання, що набувають формату романтичного "плачу", голосіння за страченими свободою та молодістю:
Ходить братчик по дворові,
Тяжко-важко плаче,
Умиває слізоньками
Личенько козаче.
Умивайся, молоденький,
Як лебідь на морі,
Може, втопиш гарячими
Красні наші гори,
Аби на них не дивитись,
Відразу забути.
Зеленої смеречини
У німця не буде, -
Бо в німецькім, брате, краю
Росте лиш ліщина...
Ближче до кінцівки поеми оприявнюється дихотомія "Буковина як батьківщина - чужина", що вкрай суголосно Шевченковій візії з опозицією "Україна - росія" (передовсім у поетичному циклі "В казематі"). Є тут і діалог із Богом, і докори Всевишньому за його безсилля, що теж ріднить із Тарасом Григоровичем.
Ох, Боже мій милий! А ти його бачиш,
Як він ся низенько у квіти склонив,
Та й з яснойов зорев за ним не заплачеш?..
Хіба ж то не ти му так долю судив?
Хіба ж то не твої плекали го гори,
Ті гуцульські гори, барвінковий край?
Хіба ж то не твоє занесло го море,
Де люди не руські, не руський звичай;
Де сонце тя топить, а претці не гріє,
Де місяць аж гріє, а світла нема,
Де вітер аж сушить, а претці не віє,
Весна не минає, а претці зима
Для руського серця?.. Ох, Боже наш, Боже!
Прости!.. Забуваю, що Господь наш спить...
Ліричний герой (і паралельно автор) згадує козаків, які змагаються за рідну землю, а за що ж тоді мають гинути такі, як він? Звідси - й закличні прохання до Олекси Довбуша прокинутися й діяти...
Козаки за свій край та волю ся б'ють, -
А ми за що б'ємось?..
Попри, здавалось би, доволі успішну військову кар'єру, здобуття низки звань (кадет, капрал, фельдфебель, офіцерське звання підпоручика (лейтенанта) другого, а потім і першого класу), Осип Федькович не отримував від того всього жодної розради. Ба більше - звання офіцера далося нелегко: завдяки австро-італо-французькій війні, в якій брав участь. Справа в тім, що Федькович думав не про зірочки на погонах, а про солдатів, ще й славився співанками. "За мої співанки так бувало любили, щоби того були розщипали, хто би мені згордне слово був сказав... Ще сьогодні нагадую собі ті любі вечори, коли бувало під касарнев (себто казармою - Г. К.-С.) у світлі луни мене браття обсядуть, а я їм співаю, аж ся не одному часом сльози лицем котили; а як ся наспіваю, то оповідаю їм або сестрині казки, або о мандрівці по Волощині, по Сербії і по Україні", - писав Юрій Федькович в автобіографії.
Маємо підстави вірити Денису Лукіяновичу, котрий позиціонував тодішнє військо "сліпою вулицею для тих, що збилися з життєвої путі". Либонь, така собі виправна колонія. І затим: "В таку вуличку і Гординський загнав свого одинака в осені 1852 р.". І все ж надалі Денис Лукіянович схильний вбачати у військовій службі Федьковича позитивний досвід, так би мовити, добру школу, ба навіть презент, а не змарновані, втрачені роки: "Десятилітня військова служба - це найважніша доба для Федьковича: вона припала на час розквіту людини, таланту, взяла безпутнього в ризи, була йому життєвою школою й етапом образування (чужі краї, чужі держави, воєнна кампанія проти Італії); вона дала багату тематику поетичній творчості, а воєнна хуртовина навіть зродила першу українську Федьковичеву пісню <... > Все це була нагорода за його тугу за гуцульськими горами".
1859 року Юрій Федькович був залучений до участі в поході до Італії під час вищеозначеної австро-італо-французької війни у складі 41-го полку. Щоправда, безпосередньої участі в бойових діях не брав. У кожному разі ця причетність не минула безслідно, адже втрата побратимів завдавала глибокої травми. Тим паче, як пам'ятаємо, письменник мав украй чуттєву вдачу, отже, кожна смерть краяла його серце до глибини. У тій війні австрійські війська, попри переваги в чисельності, зазнали поразки. "А що вже нас у тій Італії біда наїлася, то і не сказати!" - писав Ю. Федькович у своєму етюді "Пісня молодецька" (з циклу "Буковинські пісні"). У цьому творі мовиться про найважчу битву, під Сольферіно, що відбулася 24 червня: "А під Сольферином билися ми од самого досвіта аж в темну ніч. Боже, що бились! - не то що, але зубами кусались, так бились! О... да не один там камрат любий поляг головою... кулі сиплються як град та свищуть тобі коло ух, знай та гадя. А як гукне гармата, то вже десять або кількі хлопців так і ляжуть; мов підкошені...".
По завершенню війни 12 липня полк, у якому служив Федькович, був переведений до Чернівців. "А нам дали марш на Буковину, додому! ми вже не раді, ні!! цілу дорогу сміємось та гуляєм, мов навісні.
- Еге, - говоримо, подають нам в Чернівцьох урльопаси, от тож то вже погуляємо та погуляємо, та набудемось у нашім краю та межи нашими людьми та в своїм селі!.." - з того ж таки етюду.
Федькович принципово відмовився мешкати в батька, який "після скасування в Австро-Угорщині панщини втратив роботу управителя маєтків і працював у Чернівцях клерком" (Іван Андрусяк).
Півторарічне перебування Осипа (Юрія) Федьковича в Чернівцях стало добрим імпульсом до творчого становлення. Включеність у літературно-мистецьке життя регіону, знайомство з непересічними особистостями (поміж них - гімназійний учитель, німецький поет Ернст Нейбауер, за словами Д. Лукіяновича, "високоінтелігентний чоловік, естет, учений"), так чи так, скерували долю письменника в інше русло.
Ернст Нейбауер високо оцінював як оригінальні поезії Федьковича, так і його німецькомовні переклади українських народних пісень, запрошував молодого письменника на літературні вечори, адже був власником одного зі салонів. На одному з таких дійств у салоні заможної чернівецької вдови Марошані Ю. Федькович познайомився з донькою господині Емілією й закохався. Почуття було взаємним, проте бути разом молодим не судилося. Справа в тому, що перед одруженням поет мав сплатити немалу суму грошей, якої не мав. Відтак вдова віддає доньку заміж за поміщика. Федькович дуже тяжко пережив одруження Емілії Марошані, а до кінця життя так і лишився самотнім. Вочевидь, почуття до Емілії він не зрікся, адже саме їй присвячено низку віршів - переважно німецькомовних.
Кінець 1860-го прикметний кардинальною світоглядно-естетичною еволюцією Федьковича. Йдеться про переорієнтацію з німецького на українське. Осип знайомиться з представниками української інтелігенції - семінаристом Антіном Кобилянським (за оцінкою Д. Лукіяновича, "виїмковий чоловік, фантаст і реформатор"), гімназистом, педагогом і публіцистом Костем Горбалем та ін. Вони забезпечують молодого автора українськими книгами, знайомлять з українською пресою, заохочують "вже модного тоді в Чернівцях німецькомовного поета" (Іван Андрусяк) до рідномовної творчості. Передовсім утрьох вони, як зазначав Денис Лукіянович, "освідомили його (Федьковича - Г. К.-С.) національно, познайомивши його з наддніпрянською літературою, українськими етнографічними збірками, та втягнули його в тісні літературні взаємини з галицькими шестидесятниками; надрукували його перші твори осібним випуском ("Слово на Слово до редактора "Слова", тобто Дідицького) і запевнили доступ до літературних журналів (Вечорниці, Мета, Нива)".
Важливе зауваження: в той час про українське письменство на Буковині не йшлося; гурток семінаристів "Руська трійця" з Яковом Головацьким, Маркіяном Шашкевичем, Іваном Вагилевичем в його осерді виданням альманаху "Русалка Дністоровая" потроху зрушили тихе плесо Галичини, але на Буковині не було навіть зародків, які би могли сколихнути безмов'я... На початку 1861 року один із львівських москвофілів (або русофілів - тих, котрі були схильні ототожнювати галичан і росіян) Богдан Дідицький взявся за видання газети "Слово", тексти в якій друкувалися диким сплавом низки мов - так званим "язичієм". Такий підхід неймовірно обурив патріотів, зокрема Антіна Кобилянського, який підготував брошуру-реакцію "Слово на слово до редактора "Слова"", де оскаржив нав'язуване "язичіє", акцентував важливість рідної мови й додав (чи ж не пророчо?): "Прийде небавом чоловік з гір гуцульських, з своєї родини: той соловій, Вам заспіває так, що всі наші поетчуки обернуться на жаби. Ліп'янка недоуків книжкових не устоїться, як сє покаже народної мови палата! Одного співака народного знаю, забавляю ухо моє єго піснев, що душу підіймає і серце зігріває". Оскільки сім віршів Федьковича було додано до брошури, можемо припустити, що йшлося саме про нього. Тим паче саме такої позиції дотримувався Іван Франко, який стверджував: "Кобилянський виставляв Федьковича відразу в першім бойовім ряді нового покоління, як репрезентанта нових ідей, як поета саморідного, далекого від шкільного шаблону, та зате тим ближчого до дійсного життя і народу".
Брошура Б. Дідицького "набула широкого розголосу, стала першою ластівкою національного духовного відродження на теренах Буковини" (Іван Андрусяк). Поезії Федьковича здобували популярність. У висліді навіть Б. Дідицький оцінив поетичний хист молодого митця й позиціонував його у "Слові" "самородним генієм". Можемо добачити гротеск, проте саме Б. Дідицький взявся за видання першої збірки Федьковича "Поезії Іосифа Федьковича". Іван Франко писав: "Його пісні, поміщені в тій книжці, розійшлися по всій Галичині, їх співали гімназіальні ученики й міщани; вже 1867 р. я чув деякі в Дрогобичі; інші держаться... по різних полках в устах вояків".
Отже, 1861-й (рік смерті Тараса Шевченка) був "особливо щасливий для поетичної творчості Ф-ча" (Денис Лукіянович). І далі зауважує дослідник, що саме в Чернівцях Федькович "пізнав інший, чарівний світ і тужив за ним, був свідомий, що "боянство" (укр. поети) прийняли його в свій круг, і ці два почування: туга і свідомість перших авторських успіхів надхнули його до інтензивної літературної праці".
1862-го в Галичині починає видаватися часопис "Вечорниці", затим з'являються інші українськомовні періодичні видання - і Федькович остаточно пориває з москвофільством.
Коли побачила світ дебютна книга Федьковича, той перебував у складі свого полку в угорському містечку Кезді-Весаргелі. Військова служба письменника тривала... Фізична хвороба (застуда) підсилювалася проблемами ментального здоров'я - емоційним виснаженням і тугою за батьківщиною. "Крім недуги морально пригноблювали розлука з рідним краєм і друзями, ненависна цісарська служба, нещасливе кохання. У листах звучали ноти розпачу. Головним його бажанням було скинути офіцерський мундир, повернутися в Гуцульщину, щоб знайти щастя серед простих людей, бо, як писав він у листі, тільки "в простім стані добре серце, гонор, поезію найти можна, а інде? - рідко або ніколи"", - констатував дослідник життя і творчості Ю. Федьковича Василь Лесин.
Друзі прагнули максимально допомогти й розрадити. Приміром, надсилали книги українських авторів того часу (романтичної доби): тут і "Кобзар" Тараса Шевченка, й повість Григорія Квітки-Основ'яненка "Маруся", і твори Пантелеймона Куліша, й повісті та мала проза Марка Вовчка.... Для своїх побратимів офіцер Федькович був і натхненником, і наставником: у вільний час навчав грамоти, читав надіслані йому книги. Про це, зокрема, йдеться в оповіданні "Кобзар і жовняри". "За три місяці знали усі не тільки читати, але і писати. Було, по цілих ночах сліпають. На різдвяні святки самі собі листи домів уже писали. А що вже з моїм "Кобзарем" та з Марком Вовчком подіялось, то й не сказати! Як стали їх, знаєте, возити варта від варти, касарня від касарні, від одного "письменного" до другого, то тільки цумаття я вже достав, а не книжки...".
Звідтіля, зі згаданого угорського містечка, Федькович надсилав свої "свіжі" твори, зокрема друзям до Львова поему "Новобранчик".
Істинним відкриттям для поета став Тарас Шевченко, про що звірявся листовно: "Шевченко, батько наш Шевченко! Уже се слово саме є чудотворне, що нічо не треба, лиш го речі, аби літерацькі наші узурпати, що гей тоті рапаві жаби по Галичині сегодне крукають, тоді позалізали, де їм Бог судив бути: у болото. Шевченко, соловію! Хто сріберного твого голосочку раз чув, чи може той жабиного крікоту дожидати? - Галичино, Галичино, бідна ти Галичино! - Але чей Бог не допустить, аби жаби солов'їв поглушили". Метафорико-поетично йменував Тараса Шевченка солов'єм. Чи ж не тут варто шукати корені Франкових означень Федьковича - "гірський соловій", "буковинський Кобзар"? Тим паче між Шевченком і Федьковичем як унікальними персонами та їхніми творами, справді, є чимало спільного (про цей аспект докладніше далі).
Військова служба письменника добігла кінця 1863-го. У січні того року він підхопив застуду, яка переросла у пневмонію. Денис Лукіянович зауважував, що, дізнавшись про недугу письменника, "молоді громади, у Львові і в краю, наймали Служби Божі за його здоровля, збирали грошеві складки для нього, слали до нього листи і телеграми".
Федьковичу довелося докласти значних зусиль, аби отримати звільнення з війська за станом здоров'я. На відміну від Шевченка, він не написав заповіту, але хвороба стала поштовхом до відновлення свободи й повернення на рідну землю. Нарешті мрія Федьковича про зміну мундира на гуцульське вбрання зреалізувалася, хоча оминути критики з боку окупаційної влади, далебі, не вдалося. Саме тоді Федькович приймає православ'я й бере собі ім'я "Юрій", яке закріпилося за ним як письменником, діячем культурного відродження на Буковині.
Повернення додому, до Сторонця-Путилова, не принесло істинної втіхи, адже занепале господарство вимагало особливого дбання, виснажувало фізично й морально. Недуга матері, а невдовзі її відхід у засвіти ускладнили ситуацію. Разом із тим, як би не було сутужно, Юрій Федькович не сторонився людей, навпаки активно їм допомагав порадами й діями... І люди це відчували... Як писав Осип Маковей: "Люди ходили до нього, як бджоли, а він їм казав: "Ґрунти, ліси, полонини, що ви мали до 1848 p., ваші! Ви бороніться, тримайтеся, а я буду провадити процеси"".
Навіть на основі однієї цієї цитати можемо стверджувати, що Юрій Федькович мав безсумнівний авторитет серед представників буковинської громади. Тож цілком логічно, що вже 1866-го громада Сторонця-Путилова обрала 32-літнього письменника війтом, себто сільським старостою. Цю посаду Федькович займав упродовж п'яти років. 1867 року він став кандидатом у депутати крайового сейму, але влада не могла допустити обрання митця.
З 1869-го письменник обіймав посаду інспектора Вижницького повіту. Ці обов'язки позиціонують початком педагогічної діяльності Юрія Федьковича, адже останній займав активну та прогресивну позицію на користь українського й національного, зокрема домагався запровадження української мови у школах, підготував "Буквар для господарських діток на Буковині", де вперше в тому регіоні застосував фонетичний правопис. Виходячи з тенденції, не маємо сумнівів, що такий буквар не побачив світу....
Денис Лукіянович схильний думати, що, попри явну тугу Федьковича за "малою" батьківщиною, гуцульським товариством, письменник усе ж поривався до культурної столиці - Львова: "Серце його рвалося в леліяний, зачарований світ гуцульських гір, але тільки на те, щоб ухом схопити нові акорди вічно зелених борів, буйних вихрів над скелями і бистрих потоків; щоб око натішити блакитом чистим, щоб духу набрати з гуцульщини і - поїхати далі. Бо мрії несли поета на львівський Парнас...".
Упродовж 1872 - 1873 років письменник мешкав у Львові. Там працював редактором у видавництві товариства "Просвіта" й "Руській бесіді" (перший український професійний театр). Якщо спиратися на спогади сучасників, можемо стверджувати, що вже тоді стартувало самітництво Юрія Федьковича, бодай дедалі виразнішими ставали його обриси й вимовнішими знаки. "Цілими днями сидів у кімнаті та й писав, і майже ніхто його не бачив у Львові. Рідко коли, і то лиш вечорами, виходив з хати повечеряти поза домом", - писав Денис Лукіянович. На жаль, Ю. Федькович був розчарований і умовами праці, й загалом "просвітянами", тож по завершенню "чотирнадцяти чорних місяців" вернувся до рідного Сторонця-Путилова. Утім, спроби знайти відповідну роботу на "малій" батьківщині були марними. Письменникові було складно і психологічно, й матеріально. Вочевидь, аби хоч якось утриматися на плаву ментально й фізично, Юрій Федькович зосереджується на творчості: працює над драмою "Довбуш, або Громовий топір і гуцульський хрест", у результаті з'являється кілька варіантів тексту, німецькомовний зосібна, але й Сергій Єфремов, і Василь Лесин схиляють до думки про творче згасання митця. Укладена збірка "Дикі думи" з однойменним поетичним циклом так і не побачила світу, хоча окремі вірші з неї були опубліковані в періодиці. Тим часом у Києві за сприяння Михайла Драгоманова виходять «Повісті Осипа Федьковича» (1876).
Завдяки фольклористичній діяльності письменника обрано членом Південно-Західного відділу російського географічного товариства (нині це звучить як абсурд чи гротеск).
Після смерті батька у вересні 1876 року Юрій Федькович переїхав до Чернівців, поселившись у батьковій хатині на околиці міста. Самітництво стає дослівно стилем буття митця. Передував тому ще тиск із боку проавстрійської преси, та й матеріальна скрута направду ставала нестерпною. Михайлові Драгоманову звірявся листовно: "Треба буде з Австрії утікати, аби криміналу спастися... Меч над шийов мені!!!".
Певно, скидається на дивацтво, але Федькович лишає писанину й зацікавлюється астрологією. Чи не є це виявом сумнівів щодо потрібності власного письма, артикулюванням недооціненості?
Звісно, не йдеться про порожнє полотно, так звану tabula rasa, в царині літератури. Ю. Федькович відновив свої давні взаємини з Ернстом Нейбауером, за сприяння якого підготував до друку збірку німецьких віршів "Am Tscheremusch". З'яву останньої вітала віденська газета "Neue freie Presse". "Історія німецько-австрійської літератури" навіть представила нарис про Ю. Федьковича.
З 1885 року до 1888-го Юрій Федькович був головним редактором першої в Чернівцях української газети "Буковина", скеровував видання у демократичне русло, в бік українізації. Видавав низку нових творів.
У липні 1886 року на Буковині був відзначений 25-річний ювілей літературної діяльності Юрія Федьковича. Було організовано ювілейний вечір, концерт, літературні читання. Саме тоді Іван Франко написав про митця розвідку. Федьковича було обрано почесним членом НТШ (Львів) і "Руської бесіди" (Чернівці). У Стрию (Львівщина) побачив світ збірник "Ватра", присвячений 25-річчю від дня смерті Тараса Шевченка й 25-річчю літературної діяльності Юрія Федьковича. Письменник почувався натхненно, енергія знову зануртувала в його жилах, життя завібрувало пульсом у зап'ястках і скронях. "Так за всі роки своєї творчості Ю. Федькович вперше почув прилюдне визнання своїх заслуг. Він був радісний і схвильований, сердечно дякував організаторам і учасникам ювілейного вечора, зокрема селянам і "депутації" з Кіцманя, які урочисто піднесли йому хліб-сіль", - либонь, підсумовував Василь Лесин.
Як би там не було, може видатися абсурдним чи то алогічним, що останні роки свого життя знаний письменник, громадський діяч, предтеча національного відродження на Буковині Юрій Федькович провів у самотності і скруті.
Сергій Єфремов писав: "Особисто нещасливе життя Федьковича так тісно переплелося з недогідними громадськими обставинами, що разом не могло не витворити трагичної і великого жалю гідної постати талановитої людини, яка фатально мусіла помалу занедбувати свій хист, спускатися все нижче й нижче, аж поки зовсім заниділа й перевелася" ("Незужитий капитал").
11 січня 1888 року в Чернівцях, у чужій оселі, письменник відійшов у далекі засвіти. В останню путь його провели гуцули, які щиро оплакували смерть такої Людини. Денис Лукіянович на основі зізнань очевидців писав, зокрема, що "якась удова з плачем пригорнулася до сирої землі і приповідала, що Федькович рятував її з дітьми. А треба знати, що сам він умер у недостатках, у чужій хаті".
Похований Юрій Федькович на Руському цвинтарі.
Якщо вдатися до модного англіцизму, Федькович у свій час був інфлуенсером, лідером думок. Прикро, що йому довелося пізнати і складні взаємини з батьком, і військову службу на користь чужої держави, і драматичну любов, якій, либонь, він зберігав вірність, і ментальне виснаження, й матеріальну скруту, й самотність, і відчуття професійної нереалізованості й певної марноти (сумніви, чи потрібне комусь його письмо).
"Він був справді народним поетом - не лише в тому сенсі, що його творчість тісно зав'язана на фольклорі; що його твори стали народними піснями. Він усього себе віддав рідному народові, й це не просто високі слова, а жива правда", - констатував у передмові до книги Юрія Федьковича "Вибрані твори" Іван Андрусяк.
Завше скептичним і достоту правдивим, таким, що бачить незриме в мікроскоп, поставав Сергій Єфремов. Здається, поміж різних трагедій і драм в контексті історії українського письменства йому вдалося означити "больові точки" Ю. Федьковича - хай навіть на позір це може скидатися на знецінення. Приміром: "на якій похилій стежці стоїть цей чоловік, що на його талант поетичний Україна великі могла покладати надії". Покликаючись на Михайла Драгоманова, цитуючи останнього, С. Єфремов стверджує, що для того Федькович видався "капиталом, котрий і сам себе не вміє вжити як слід, і ті, що навколо його, не вміють, і котрий через те просто щодня пропадає...". Єфремов мовить про "дивацтва" Ю. Федьковича, які поступово множилися, акцентує тонку психічну організацію письменника - на межі великого таланту й божевілля. Усім цим і не лише пояснює самітництво Федьковича, його вимушене відлюдництво. Разом із тим С. Єфремов апелює і до Осипа Маковея, який пояснив драму письменника його завчасним народженням: "він з'явився на Буковині "за скоро", випередивши на четвертину століття людей, які його могли зрозуміти й оцінити". Тож один із найзнаковіших українських літературознавців дещо змінює тактику - від критичної візії життя приватного й захоплення астрологією до певного намагання як не виправдати, то бодай зрозуміти причини такої стрімкої динаміки Юрія Федьковича (від реалізації хисту, активної громадянської позиції до втечі).
Однією з таких причин було середовище на Буковині. І знову ж таки помічною для дослідника стає розвідка Осипа Маковея, до якої той звертається: "Все розбивалося о заскорузлість і темноту буковинської інтелігенції, яка скоренько потонула в москвофильстві". Ближче до висновків Сергій Єфремов мовить про поступове згасання постаті Федьковича, надто це виявилося в останні роки життя письменника: "це повільне завмірання колись великого і свіжого таланту, це агонія, на яку з жахом дивилися тямущі люде. Як народився Федькович занадто рано, так і визволення для його прийшло занадто вже пізно. То була вже одна тінь колишнього Федьковича...".
У кожному разі годі оскаржувати феномен Юрія Федьковича. Його травматичний досвід ("Едипів комплекс", що тягнувся з дитинства, неприязнь, ба навіть ненависть до батька), дивацтво, відлюдництво, песимістична "картина буття" ("з мене великий песиміст", - зізнавався письменник) не здатні применшити ваги й вагомості постаті митця та його набутку.
Окремої уваги заслуговує портрет Юрія Федьковича. Денис Лукіянович відтворив його на основі свідчень сучасників письменника й епістолярної спадщини останнього. "Федькович був високого росту <...> огрядний, плечистий, русявий, короткозорий, з видатним, анемічним обличчям". Зовнішній портрет митця супроводжується портретом внутрішнім: "Він зарані дозрів; у пору дозрівання був соромливий, як дівчина, нервовий, в його обличчі можна було вичитати глум, відразу і біль. У зрілому віці Ф-ч не хитався між радістю і смутком, як це найчастіше водиться - натомість звичайно бував байдужий, а рідко коли захоплений. Бо він не достроювався до окруження, скорше замикався перед ним, вглублювався в себе і на висотах духа був самітний". Отже, дослідник прагне змалювати психологічний портрет Федьковича в динаміці, акцентуючи нестабільність психічного стану й тяжіння до самотності (звідси - припущення про інтровертну природу особистості письменника). Цікавий факт, який так само випливає з розвідки Дениса Лукіяновича, - бажання Федьковича уникати представників вищих за нього соціальних верств, аби тим самим попередити претензійність. "Перебував у товаристві, але добирав собі нижчих, бо такі не зазирали йому в душу, вдовольняючись зверхніми виявами щирости". Поряд із твердженнями Лукіяновича можна добачити певні докори письменнику, який, мовляв, надавав перевагу формі, а не змісту життя.
Далі літературознавець подає ще кілька важливих портретних замальовок митця:
"Ф-ч був задумчивий, мовчазний, годинами міг слухати інших, а своєї думки не виявляв. Був поважний, може, й суворий, але за цею неприступністю крилася щирість супроти щирих. Він ображувався легко, але й не слід було дослівно брати, що в гніві наговорив він чи написав. Можна було й перепросити його, як не зараз, то згодом";
"Ф-ч був дуже чесний, побожний і доброго серця, ніколи нікому не відмовив підмоги, своє майно роздав, гроші розжичив. Був він незвичайно точний, робучий і сумлінний".
І все ж Денис Лукіянович увиразнює драму зрілого Федьковича як митця й людини, констатуючи: "Ф-ч змарнувався". Згадує ювілейний 1886-й, коли письменник відверто, нарочито артикулював свою загубленість. "Коли після святочного обходу просили його подати свій життєпис, він сказав: "Я належу до тих, що вмирають при дорозі". Просили його позувати до портрету, він кинув: "Звихнене життя!"...".
Дмитро Козій (Д. Скитський) до 100-ліття від дня народин митця писав теж, далебі, не оптимістично: "Федькович з огляду на свою внутрішню структуру належить до найбільш загадкових і трагічних постатей нашого письменства. Характеристична його властивість - це внутрішнє роздвоєння. "Соловейком Зеленої Буковини" сьогодні його не назвемо. Поруч із справді весняними нотками скільки в нього задуми, чорної меланхолії, песимізму! З поривом до людей, до світу дивно в нього єднається утеча від світу. Ентузіяст національного відродження не вміє знайти спільної мови з людьми свого покоління, стає відлюдком" ("Духова структура Федьковича"). Будь-яка реакція на сьогодення оскаржує справжність "я" письменника: "Федькович також пробував навчати, заспокоювати потреби дня, але тоді переставав бути собою, не вмів знайти природного тону". Усі ці "мінуси" Д. Козій пояснює специфічною духовною організацією митця: "Як людина схизотимічного (читаймо: шизотимічного - Г. К.-С.) характеру, живе він у своїм окремім світі. Це внутрішній світ, мереживо дум і мрій. Нахил до самозаглиблення, до копирсання у власнім нутрі та загадках буття відчужує людей того типу від життя, вони часто заломлюються, коли переходять від мрій до дійсности, як заломався Федькович, коли від молодечих мрій стати народним співцем, блукаючи з лірою по країні, перейшов на львівський ґрунт, до практичної роботи".
"Спомини про Федьковича", зібрані Романом Заклинським, є колекцією важливого фактажу про письменника, попри нарікання укладача, що лише кілька людей зголосилося долучитися до цього проєкту. Приміром, Олекса Слюсарчук згадує Федьковича як мовчазного й недовірливого, який серед "своїх" ставав балакучим і по-дитячому щирим, навіть дозволяв іншим блукати лабіринтами своєї творчості. "Радив ся мене, в якім виді має написати "Довбуша": чи яко епос, чи яко драму, і т. ин., а коли я уложив ся спати, він сів з ґітарою в руках коло мене та співав своїм милим голосом одну пісню за другою". Спомини Юрія Семанюка підтверджують особливу любов Федьковича до пісні; навіть у чужому виконанні народна пісня могла розчулити митця до сліз. "Співаю, співаю, - згадує Ю. Семанюк, - аж тут дивлю ся Федьковичеви котять ся сльози з очий. Я удавав, що не бачу. Він, обтерши сльози, зачинав сам співати якусь вояцьку пісню. Так нераз сидимо до пізної ночи". Письменник не мав жодних претензій на винятковість чи славу. "Борони Боже, щоб я коли сказав йому "ви", тогди сердив ся дуже. Коли ж я забув ся і таки сказав "ви", то він зараз і каже з досадою: "Жди, теску, не забувай си, ми всі рівні. - продовжує Ю. Семанюк. - Федькович убирав ся по-гуцульськи і так ходив і до церкви. По дорозі не минув нікого, аби не привитав ся та дещо не заговорив".
Микола Голубець у статті "Як знаємо Федьковича? (з приводу століття народин (1834-1934))" міркує про місце Юрія Федьковича в історії української літератури, буковинської зокрема, увиразнює шевченківське тавро на біографії та творчості письменника ("Блиснув на обрію нашого письменства безпосередньо по смерти Шевченка. Це мало свій "планетарний" вплив на його психіку й творчість. Зразу прирівняний до Шевченка своїми "відкривниками", згодом сам хотів йому дорівняти й потонув у Шевченковому "Кобзарі", разом з своїм "Довбушем", рекрутськими співанками, шумом карпатських ялиць і криштальними бризками гірьких потоків"), вивершує риторичним питанням: "А все ж таки важко нині рішити: змарнувався Федькович чи дав усе, що міг найкращого?".
Юрій Федькович в оцінках
авторитетних постатей українського літературного процесу
Як та доля невірная
Топче наші квіти
Свойов ногов залізною!..
Що ж мусим робити? -
Ту доленьку ні всилувать,
Ані умолити!
Юрій Федькович. "З окрушків"
Іван Франко про Юрія Федьковича
"Осип Юрій Федькович - се, безперечно, одна з найоригінальніших літературних фізіономій в нашій літературі. Особливо болі, тугу, надії і розчарування рекрутського та вояцького життя оспівував він так, як ніхто другий"
"Ще наша зелена Буковина спала тихим сном, ще була недоступним світом, забутим закутком України, як нечаяно, гей гірський соловій у гірському лузі, заспівав могутню пісню верховинський гуцул і, розбудивши нею сплячих, вніс життя, вніс весну у студену хату, та й тим зайняв перше місце побіч безсмертного Тараса"
.jpg)
Осип Маковей про Юрія Федьковича
"Люди ходили до нього, як бджоли, а він їм казав: "Грунта, ліси, полонини, що ви мали до 1848 p., ваші! Ви бороніться, тримайтеся, а я буду провадити процеси""
"<... > співав так, як народ співає: тут і фразеологія народна, і ритміка народних пісень, і та люба наївність та щирість, якою народ своїми піснями добивається до наших сердець"
Леся Українка про Юрія Федьковича
"Федькович відтворює в художній формі спогади юності, враження походів, різні події, що вразили його уяву; все це просякнуто теплим, глибоким почуттям, любов'ю до людей, яких він зображує, й природи буковинської. Ці повісті своїм красивим, власне народним стилем і зворушливою манерою нагадують українські повісті Марка Вовчка. Можна сказати, що кращого стиліста, ніж Федькович, не було й нема серед буковинських і галицьких письменників, і взагалі твори Федьковича можна поставити в один ряд із кращими зразками української - і, мабуть, не лише української народницької літератури. Крізь легку, а подекуди й доволі густу паволоку ідеалізації намальовуються яскраві, живі картини, влучно, витончено окреслені силуети; на всьому відчувається присутність життя"
Поезія Юрія Федьковича
Рання лірика Юрія Федьковича прикметна мотивами солдатчини (тут солдати – жовніри: наймані вояки цісарської армії, так звані рекрути), вимушеної розлуки з батьківщиною, потенційного загину в чужій війні... Можна добачити чимало того, що відгукується нам – українцям ХХІ століття. Те, що резонує під час "великої" війни. Зокрема вірш "Нічліг" - про ночівлю жовнірів просто неба, але, разом із тим, прозирає перспектива вічного сну: "Де хто ляже – божа воля: / Є де спати, много поля, Є де голов приклонити... / А зіниці ймуть (будуть – Г. К.-С.) світити".
"Під Маджентов" – твір, написаний 1859 року під час перебування поета в Італії у зв'язку з участю в австро-італо-французькій війні. Маджента - місто поблизу Мілана, де 4 червня 1859-го відбулася одна з найкривавіших битв тієї війни. (Вірш "Товариші" з книги 1862 року, а саме розділу "Думи і співанки", теж обертається довкола топоніму "Маджента".) Попри чужинність і географії, і війни як такої, текст насичений українськими міфологемами, народно-поетичними образами: калина, трава, козак. Кабат (уніформа жовнірів) пов'язаний із кров'ю і калиною: обидві червоного кольору; тим паче у складі символіки калини є кров. Окрім того, калина уособлює красу; епітет "красний" можна тлумачити не лише як червоний, а рівночасно як гарний, вродливий. Калина асоціюється з жіночим началом, зокрема дівчиною і матір'ю. Вочевидь, це увиразнює образ матері, яка бідкається через передчуття смерті сина. В українському фольклорі загибель козака часто артикулюється як одруження останнього з землею."Ой бо в гаю калина / Не для него зацвіла; Гей, цвіла, цвіла висока могила – Такому сину дружина". Вловлюєте аналогію могили до калини, що квітне? Далі – увиразнення жіночого первня, означення зеленої мурави (густої молодої трави). Зелений уособлює життя, а отже, має місце контраст "життя / смерть" як "зелений / червоний".
У вірші "Співацька доля" є згадка про Чорногору: це не лише карпатський топонім на означення найвищого гірського хребта з найвищою вершиною Говерлою, але ще й символ краси, слави, свободи, нескореності. Як відомо, Чорногора була пристанищем для опришків. Текст наближений до пісні. Тут артикульовано прізвище автора як жовніра й виконавця співанок (на кшталт давньогрецького рапсода).
Збірка "Поезії Іосифа Федьковича" (1862) складається з двох частин: "Думи і співанки" (лірика) й "Балади і оповідання". Оповіданнями поет іменує свої поеми. Твори, що увійшли до книги, на думку дослідників, датовані кінцем весни – осінню 1861-го. Саме тоді Федькович перебував на військовій службі.
Риса, спільна для всіх творів поета, - це журливий настрій, ба більше – певна депресивність (вочевидь, як результат приписуваної науковцями на основі спогадів сучасників-очевидців невротичності), поетизація смерті – либонь, у висліді страху перед останньою. І все ж варто бодай кількома словами мовити про Федьковичеву лірику різних творчих періодів і жанрових виявів, адже кожна має свою специфіку й вагомість.
Вірш "Думи мої" з аналізованої книги відразу наштовхує на міркування про аналогію зі Шевченком. Більше того, ритмічно твір Федьковича збігається з рядками Тараса Григоровича: "Думи мої, думи мої, / Лихо мені з вами! / Нащо стали на папері / Сумними рядами?.. / Чом вас вітер не розвіяв / В степу, як пилину? / Чом вас лихо не приспало, / Як свою дитину?..".
Порівняймо:
Думи ж мої, думи руські, відки ви ся взєли?
Ци ви, може, в моїм раю квіточками цвили,
Ци ви, може, в моїм небі ангелом літали,
Що ви моє бідне серце досі колисали?
Так, як мати вороб'ятко вечором колише,
І над ним, і коло него хрестик божий пише,
Би уроки, би злі духи там не приступали, –
Так і моє бідне серце ви-сте колисали".
Далі увиразнюються мотиви сирітства, втрати рідних, голодних поневірянь світом. Наприкінці вірша ліричний герой постає кобзарем, що декларує зв'язок із Шевченком: "Лиш узяв кобзину в руки та й зачав співати, / А вкоївши своє серце, ляг з кобзинов спати". Можемо домислити, що сон із кобзою – певно, метафоризація смерті Тараса Шевченка.
Із власних спостережень можемо виснувати, що Юрій Федькович не цурається сонетної форми. Приміром, "До руського боянства" – сонет, присвячений письменникам-сучасникам, у чиєму товаристві перебуває поет. Уже в назві твору міститься натяк на співця Бояна, згаданого у "Слові про похід Ігорів". Образ кобзаря з попереднього вірша підсилюється алюзією на давньоукраїнського співця й навпаки. Вірш є ілюстрацією міжмистецьких взаємин, а саме поезії та музики. Як доказ – образи музичних інструментів: шездара (струнний інструмент), флояра, трембіта. Два останні інструменти – як опозиція "радість / жура", "життя / смерть".
Вірш "Вечором" нагадує ліричну пісню, пройняту мінорним настроєм. Попри молодість, ліричний герой почувається нещасливим, його серце роз'їдає туга. Чи не найвиразнішим тут є образ коня – символ вірного козацького побратима, посередника між світами живих і мертвих, своєрідного посланця, а також носія свободи. Образ коня наділений низкою епітетів: карий, сивий, виноград, білий, гривий.
Співанка "При відході" асоціативно єднається з "Плачем Ярославни", а також козацькою піснею, за мотивами якої дівчина випроводжає коханого в похід і не відає, чи побачить його знову. Сила дівочої природи – у спроможності трансформуватися у пташку (оприявлено баладний мотив): "Я ся пташков перекину / Та й полечу милому кувати...". Образ зозулі є натяком на драматичне вирішення ситуації. Зрештою, так і стається. Трагізм – беззаперечний: "Прикрив мене кленовий листочок; / Під могилов нич не чути".
Окрім співанки, думки як виразно романтичних, наближених до фольклорної традиції, жанрів, сонету як ренесансної (класичної) строфи, представлено в цій книзі і жанр весільної пісні. Йдеться про цикл "Пісні ладовнії (весільні)", який в авторській примітці Ю. Федьковича не оцінений як текст "великого вартунку".
Вірш "Пречиста Діво, радуйся, Маріє!" міг би претендувати на статус поезії-молитви чи літургійної поезії, зважаючи на назву й повтор цього риторичного вигуку зі звертанням у сув'язі як рефрену впродовж усього тексту. Проте насправді тут поетично артикульовано контраст радості й реалій. Звідси – риторичне питання: чи може радуватися Пресвята Богородиця, коли довкола сіється смерть (загибель жовніра), тужить мати-вдова з немовлям-сиріткою, блукає зголодніле і змарніле дитя-сирота... Драматизм підсилюється поетовим острахом смерті.
"Русь" – інтерпретація Ю. Федьковичем вірша Ґете "Mignon", своєрідна ремінісценція,
занурена в український контекст. Є тут і Дністер, і Галич, і Львів ("Левова палата"), й Черемош як західноукраїнські топоніми... Лейтмотив твору – туга за батьківщиною й бажання повернутися додому, бо дім – це і є Україна.
Ци знаєш, де ті сині наші гори,
Де Черемшу де буйного ізвори,
Де рутин цвіт з барвінком зеленіє,
Де божий дух на землю з неба віє?
Ци знаєш де, ци знаєш, моя доле? —
Туда, туда підемо, мій соколе.
Вірш "Україна" може претендувати на статус гімну соборної України. По-перше, завдяки пісенності тексту. По-друге, маркери регіонів (Запоріжжя, Дніпро, Крим) подібно до пазлів творять мапу нашої держави. По-третє, тут можна добачити традиції і звичаї, що побутують у різних частинах України, а також презентовані природні особливості, що різняться, приміром, на півночі й півдні, на заході і сході... Прозираємо й Шевченкові інтонації на кшталт: "Хто ж то може знов забути могили, кургани, / Де козацтво українське, славні отамани / Свою славу сном провадять, славов серце гріють...". Так само в канву поезії вплетено музичні інструменти: торбан (аналог бандури), сопілка. Актуальність двох останніх рядків - беззаперечна:
А священник-старець ходить по святій контині (контина - храм - Г. К.-С.),
Молить слави Запорожу, щастя Україні.
Дослівно в кожній збірці чи поетичному циклі Юрія Федьковича добачаємо пряму чи опосередковану Шевченкіану (прямі присвяти або алюзії чи ремінісценції). У цій книзі міститься вірш з нагоди смерті Тараса Григоровича - "Співацька добраніч" (На скін Тараса Шевченка)".
Автор позиціонує великого поета-романтика "вкраїнським співаченьком", який тужить (добачаємо безпосередню аналогію до Федьковича). Останній наділяє образ Шевченка перед смертю тугою, плачем, довгими думами, пісенним монологом про незмогу "тутки жити", звертання до Бога й вічне заніміння... Природа першою осмислює велику втрату: "Зірниці плачуть на шовковий луг, / А соловіє в калиновім гаю / Заголосило степом наокруг". Вимовною є остання строфа ліричного послання-реквієму:
На добраніч ти, віщуне
На козацькі діти!
Ляг-єсь спати в світлі луни
В засльожені квіти.
Спи ж ти, руський соловію, -
Я за тебе тужу;
А як тутки зазоріє,
Я тебе пробуджу.
У цій збірці є ще одне пряме ліричне послання ("До нашого батька Могильницького"), що звучить як славословіє і втілене в жанрі сонета. Постать Антіна Могильницького відома переважно на західноукраїнському терені: це поет-романтик, послідовник "Руської трійці", осердя якої складали студенти Львівської духовної семінарії; делегат державної ради у Відні, який 1861 року відстоював права української мови, боровся за її впровадження у школах та урядових організаціях Галичини. Цей твір написано під впливом виступів Антіна Могильницького. Останнього Федькович величає "Бояном галицької раті", вважає себе нижчим за рангом чи статусом (а може, й талантом?): "Но відки возьму я такої честі, / Би твоїй славі варту пісню сплести, / Коли Бояном я ся не родив?". Вочевидь, іменуючи Боянами Шевченка й Могильницького, Федькович вважає їх гідними цього статусу, цього ймення, себе ж лишає на узбіччі... Якщо послання Шевченку - посмертно, то Могильницькому поет бажає довгого віку: "Коби лиш Батько Могильницький жив!".
Подеколи виринають тексти на кшталт інтимної лірики. Приміром, "До неї". Вірш реалізований у форматі діалогічного мовлення між Ним і Нею.
Мотив сирітства набуває крайньої гостроти у творі "В церкві". Молодого жовніра навіть посмертно супроводжує чорний фатум. Безлюдне поховання - що може бути страшніше? "Ні сестричка не голосить, ненька не вмліває, / Лиш там свічка воском плаче, а за нев ікони...".
Вірш "Рекрут" прикметний баладним мотивом, крайнім трагізмом: смерть матері супроводжується загином сина-жовніра, отже, рід, вочевидь, перервано, дерево роду приречене на всихання.
Наступний твір ("Святий вечір") мав би артикулювати радість із нагоди народження Божого Сина, однак настрій цілком супротилежний: ідеться про всепоглинальну журу жовніра.
Вірш "Ой нічка то тиха" з авторською жанровою дефініцією "думка" акцентує відбитки Шевченкової поетики, підсилює мінорний настрой, увиразнює мотиви самітництва й побратимства. Ще один текст, означений "думкою", - "Ой вийду я з хати": тут артикульовано мотиви мрії про повернення на кревну землю ("Ой то ж би-м полетів, як куля, як кріс, / Де-м орлом родився, де-м соколом ріс"), зради.
Низка поезій маркована жанром "співанка". У творі, в якому жанр винесений у назву ("Співанка"), розвивається мотив туги за батьківщиною і бажання повернутися додому. Ліричний герой, жовнір, просить капітана про домовленість, однак той невблаганний.
— Гей ти, пане капітане,
Ти, козацький отамане,
Дам ти меду, дам ти чашу,
Лиш пусти мня в землю нашу,
Лиш пусти до роду мого,
Дам коня ще вороного.
— Дурно, козак, дурно тужиш,
Бо не підеш — аж дослужиш;
А як будеш що казати,
То тя скажу прикувати
До коня до вороного,
Козаченька молодого.
Співанка "Марш на Італію" прикметна мотивом солдатчини, війни як гульби, п'янства як загибелі.
Ой пив же я та й напився,
Пішов спати — не будився;
Гей, гаю, гаю,
Кровавий Дунаю,
Як я дуже упився!
"У Вероні" - ще одна співанка, в назві якої зафіксовано ймення міста на півночі Італії, в якому
бував автор під час війни. Тут увиразнено мотиви гульби й пиятики як потенційної трагедії.
Маю кабат, маю зброю, в чім ходити,
Тече кровця річеньками - є що пити.
Не так пити-пропивати, як гуляти,-
Чисте поле романове, моя мати.
Вірш "Козак" прикметний народнопоетичною образністю: кінь, козак, орел, вітер, сокіл, степ, поле, яр, луг, хутір, ворота, дівча, калина, рожа, брови, очі. Присутня тут романтична інтонація, ба навіть жаль із приводу жовнірської долі. Остання зневолює, козацька навпаки дарує свободу. "Коби я не жовнір, коби я козак!" - вигукує ліричний герой. Тенденція до зіставлення козака зі соколом, дівчини - з калиною, рожею робить цей текст загальноукраїнським.
До цієї книги увійшов і поетичний твір "Добуш". Між іншим, очільник опришків Олекса Довбуш цікавив Юрія Федьковича настільки, що той мав на меті присвятити цій постаті низку різножанрових текстів: варто тут згадати і драму "Довбуш, або Громовий топір і знахарський хрест", і нереалізований цикл романсів "Добош", з якого маємо один текст. Ватажок опришків поетично презентований грозою для поляків і красенем для дівчат і молодих жінок.
То наш Добуш, наша слава,
то капітан на Підгір'ї —
Красний-красний, як царевич;
двадцять років і чотири.
Автор, либонь, наділяє легендарний образ Довбуша власним темпераментом, схожою духовною конструкцією:
А капітан ходить сумно,
чось му серце в грудях мліє;
Ні топірчик вже не пестить,
ні кресак не обзирає,—
Ходить, ходить по долині,
клонить голов та й думає.
Насправді ж причина у пристрасті, якою охоплений Довбуш до Дзвінки (баладний мотив). Юрій Федькович утілює образ Олексиного брата - Івана Довбуша, який, до речі, є знаковим у славнозвісній кінострічці "Довбуш", проте його реальність не є доведеною: це радше фольклорний персонаж. Саме легенду за основу бере письменник: нібито два брати конфліктували через
Дзвінку, від почуття до якої Іван застерігав Олексу. У кожному разі йдеться про легенду, яку, до того ж, Федькович поетизує. Дзвінка - один із варіантів імені заміжньої жінки, в яку згідно з легендою був закоханий Олекса, однак ця любов принесла йому смертельне нещастя:
З капітана кров ся ліє,
впав капітан молоденький;
Впав, конає на мураві.
Кров кип'яча трави росить...
Твір вивершується Довбушевим заповітом і констатацією смерті знаного опришка:
В Чорногорі сонце сходить,
Чорногора в світлі тоне,
А в скалі там десь глибоко,
там сова десь плаче, стоне,
Але Добуш їй не чує,
бо в могилі вже не чути
Ані пісню Добушеву,
ні флояри слезні нути.
Образ сови увиразнює трагізм.
Поезії 1862 - 1867 років розвивають песимістичні інтонації, мотив смерті, жанр думки.
Вимовною ілюстрацією всього цього є "Думка". Вірш "Хустка" може бути прикладом асоціативного перегуку з "Плачем Ярославни".
У кроваве море сонце ся топило;
Молоденьке дівча золотом ї шило.
Золотом ї шило, мудро забирало,
А личко-лелію сльозами вмивало.
А як ї ушило, к серденьку тулило, —
З буйними вітрами соколом пустило:
"Буйні ви вітрове, буйні, як дунаї,
Занесіть хустину, де серденько знає.
Де серденько знає, де серденько тужить,
Де коханє моє осударю служить.
Кінцівка суголосна українській народній ліриці:
А як спить він, може, — прошу не збудити;
А як вбили, — Боже! — личенько накрити".
Цикл "Думки" складається з 5 текстів, маркованих мотивами солдатчини, смерті, неволі ("Прийде капрал молоденький, / Випустить з арешту..."), мрією вернути додому ("Най ми хоть присниться, / Що я дома розвернувся / В запашній травиці..."), трагічним патосом, козацькою образністю (китайка). Є навіть нарікання на батьків, які, мовляв, не запобігли синовій рекрутчині: "Бодай же вас, батьки-матки, / Та злидні побили!".
Фрагмент 5-го вірша з означеного циклу ритмічно і стилістично близький до народної пісні, рівночасно можемо добачити перегуки з твором Степана Руданського "Повій, вітре, на Вкраїну...", який став піснею:
Повій, вітре, повій, буйний,
Відки тя чекаю,
Та привій ми хоть листочок
З козацького краю,
А з нашої Буковини
Мальовану квітку,
А від мої миленької
Китайку-позлітку!
Так Україна постає єдиною.
Згадана в контексті біографії Юрія Федьковича поема "Новобранчик" присвячена українському літератору Костю Горбалеві. Є тут і бажання скоршої смерті ("Коли німці не застріля —
Самий ся застрілю..."), і прощання з новобранцем матері й сестри, й усвідомлення відчуження в
німецькому світі, й осягнення несвободи, яка дедалі поглиблюється й набуває фатальності ("Втопили ми долю, втопили ми світ; / Пропав, як тот камінь в глибокому морі, - / Ніхто не добуде! Ніхто не спита..."), й "біла" заздрість козакам, які відстоюють власну державність, а не чужі інтереси ("Козаки за свій край та волю ся б'ють, - / А ми за що б'ємось?.."). Прозираємо й Шевченкові інтонації. Порівняймо:
Діти ж мої, діти,
Нащо я вас, таких бідних,
На світ породила?
Якби знала — до схід сонця
Була б утопила (Юрій Федькович);
Проклятий час-годинонька,
Що ти народилась!
Якби знала, до схід сонця
Була б утопила... (Тарас Шевченко, з поеми "Катерина").
Або:
Ходить братчик по дворові,
Тяжко-важко плаче,
Умиває слізоньками
Личенько козаче (Юрій Федькович)
і
Обідрана, сиротою
Понад Дніпром плаче;
Тяжко-важко сиротині,
А ніхто не бачить... (Тарас Шевченко, "До Основ'яненка").
Докори Всевишньому за Його байдужість і сон теж наштовхують на аналогію зі Шевченком:
Хіба то не ти му так долю судив?
Хіба ж то не твої плекали го гори,
Ті гуцульські гори, барвінковий край?
Хіба ж то не твоє занесло го море,
Де люди не руські, не руський звичай;
Де сонце тя топить, а претці не гріє,
Де місяць аж гріє, а світла нема,
Де вітер аж сушить, а претці не віє,
Весна не минає, а претці зима
Для руського серця?.. Ох, Боже наш, Боже!
Прости!.. Забуваю, що Господь наш спить...
Добачаємо перегук із 1-м віршем ("Болить мене головонька...") з циклу "Думки":
Але ж бо я, легіники,
Китайки не маю -
Пустив свою китаєчку
Долів по Дунаю...
Чужина несе три "С": самоту, сльози, смерть.
А в Італії цвіт та цвіт
Укрив гору, укрив долину
То у барвінки, то в калину.
Бо де руська ніжка ходить,
Там барвінчик родить;
А де руська кровця кане —
Калинойов стане:
А кілько-то козацької
Кровці тутки ллється!..
Козакові у серденька,
Гей гадина в'ється...
Чи ж можемо констатувати марність загибелі воїна-наймита на чужій, "поганій", землі? Здається, Юрій Федькович "вшиває" це та інші подібні питання в канву тексту. І все ж остання строфа лишає надію на добру перспективу...
Поезія "Лук'ян Кобилиця" артикулює мотив неволі Буковини й загалом України, яка тоді була розщеплена між двома імперіями. Твір акцентує постать ватажка селянського повстання на Буковині, про котрого вже була мова в контексті біографії Ю. Федьковича, так само згадувався й цей текст, який підважує фактаж щодо автора й історичної доби. Лук'ян Кобилиця керується інтересами буковинського регіону: "Гори мої сині, / Або я вас вирятую, / Або за вас згину!". Тим часом Австрійська імперія не переймається Буковиною: "Цісар сидить на стільчику / Та в картах ся грає, / А ті гори буковинські / Нехай пропадають!..". Як і русинами - себто українцями: "Коби таки вигиб увесь руський рід!". Лук'ян Кобилиця вирушає до Угорщини, просить побратимів чекати від нього звісток, однак жодної досі немає... Тож мотив випасання стада наприкінці прочитується достоту алегорично: чи ж не є тим стадом український народ, бодай його буковинське відгалуження?..
Вірш "Нива" багатий на шевченківські мотиви, тим паче вказівка на Тараса Григоровича нарочита: "Як наш Тарас, як мій тато / Научив мене орати; / І віру, любов, надію / Буковинов скрізь посію". Таким чином, нива прочитується як уособлення культурного поля, яке Ю. Федькович прагне засіяти, обробити, зібрати врожай... Покровителем постає Бог, який сприяє (сприятиме?) свободі української культури, мови...
Жніть, вжинайтесь, женці мої,
Та й дякуйте богу,
Що поміг нам жито жати
На своєму полі.
Що не підем зажинати,
Мов крепак мізерний,
У чужий край, чужі люде,
На коробку зерна.
І далі в образі Батька можемо добачити й Бога-Творця, й Шевченка-Генія:
Безсмертний наш Батько
Научив нас свою землю
Питому орати.
Вірш "Мій сардак" - реакція на закиди урядовців, що Юрій Федькович зважився змінити мундир австрійського офіцера на гуцульський одяг. Сардак - верхнє тепле вбрання гуцула.
"До М. Д." - твір, адресований Михайлові Дучаку - товаришу, побратиму з часів військової служби. Тут прозираємо докори долі, яка, мовляв, спилася, а отже, сп'яну відправила обох на службу.
Поетичний цикл "З окрушків" складається з 24 творів. Так само можемо добачити шевченківські мотиви. Приміром, відлуння послання "І мертвим, і живим, і ненарожденним...": "Не ховайте скарби ваші, / Нерозумні люди, / Не закопуйте у землю; / Бо буде карати - / І виросте в ваших домах / Бур'ян серед хати". Або перегуки з поемою "Сон": "І пузатих, і тузатих".
"У кожного своя пара / Та й своя порада", - писав Юрій Федькович. Тоді як у Тараса Шевченка: "У всякого своя доля / І свій шлях широкий".
Однією з домінант є думка про неможливість зневолити душу, яка має Божу основу.
Нехай собі беруть тіло -
Від душі їм засі!
Нехай собі беруть тіло,
В кайдани окрутять,
А дух Божий вовік волен,
Вовік неокутий.
І не всадять його в пута
Московські нерони,
Не рознесуть копитами
Всі татарські коні.
Окремої уваги заслуговують два вірші, присвячені пам'яті Шевченка. Попри майже цілковиту подібність назв, ці тексти направду різні: "Осьмий поменник Тарасові Шевченкові на вічную пам'ять", "Осьмий поменник Тарасові Григоровичеві Шевченці на вічную пам'ять". Справа у тім, що Ю. Федькович вирішив щороку відзначати дату Шевченкової смерті так званим "поіменником".
Перший із означених віршів завершується закликом:
Спом'янімо ж, пани-браття,
Святого ми нині!
Не вмерлого, а живого, —
Бо слово не гине.
Форма в форму міняється
Від віка до віка, —
Да без краю і без міри
Жив дух чоловіка.
У другому "поіменнику" Україна вивершується до образу Пресвятої Богородиці, котра споглядає підготовку до розп'яття Сина... Причому двох, як пише Федькович: "Христів наших по
одному / Ведуть на Голготу". Твір завершується не лише закликом до вшанування пам'яті, а й закидами щодо тотальної пасивності:
Нічого ми не вчинили,
Хоть дав Бог і сили,
І руки дав, і часу дав;
На то, аби спати?
Ні, те на то, аби спати,
А на тоє, браття,
Аби в люди допровадить
І себе, і тії
Брати наші ледащії,
Недбалі, сліпії,
А тогді аж ме ням ялось
Єго спом'янути
І увінчать пам'ять єго
Барвінком і рутов.
Коломийські поетичні збірки - три брошури "Поезії Юрія Городенчука-Федьковича", видані у 1867 - 1868 роках у коломийській друкарні Михайла Білоуса. Подибуємо тут вірш-реквієм
"На могилі званого мого брата Михайла Дучака у заставні". Товаришу й побратиму поет присвятив вищезгаданий вірш "До М. Д.". Михайло (Мігай) Дучак помер орієнтовно наприкінці 1864 - на початку 1865-го. Його відходу в далекі засвіти і приурочений цей вірш, в якому можемо добачити шевченківські інтенції - і щодо ритміки, і щодо настроєвості, і щодо окремих лексем та образів.
Доле моя, доле!..
А ти, брате Михайлику,
Брате мій, соколе,
В дружби підеш молодому.
О Боже мій милий!..
А може, нас попи твої
Так тільки дурили,
Що другий вік у могилі
І луччая доля?
Може, й нема, хто не знає!.. —
А правда ж, а воля,
А надія наша вічна?
Ні, Боже ти, світе;
Ти праведний, ти живущий
Вовіки і віки,
А ми твої рідні діти!
Хіба сиротині
Вже не буде краща доля,
Як плакать під тином?
Належний до цього творчого етапу твір "Дезертир" за коментарями Юрія Федьковича є авторською переробкою поеми "Новобранчик". Однак тексти надто відмінні між собою, тому їх розглядають як окремі. Поема "Дезертир" присвячена Іванові Юрчишиному - буковинському селянинові, ще одному побратимові митця по військовій службі. За епіграф автор бере рядки зі Шевченкової поезії "Не молилася за мене": "А я так мало, небагато / Благав у Бога. Тілько хату, / Одну хатиночку в гаю". Поема направду щедра на Шевченкові інтенції. Тут і нарікання на долю ("Така, брате, наша доля - / Що ж мусиш робити! / А від долі ні за море, / Ні у синє море / Не утечеш, не вкриєшся..."; "Добре тому в світі жити, / В кого доля дбає: / Хоть латана сардачина - / Люди поважають, / Бо у його дві кошарі, / Комора набита... / А від кого відцуралась, - / Що тому робити?"; "Доле наша, доле наша, / Що ти робиш з нами!?"; "Є на світі доля, / А де їй шукати?"), й констатація сирітства ("Нема в мого Іванчика / Ні батька, ні неньки - Самий-самий серед світа; / Не має серденько / З ким поділить, молоденький, - / Як билина в полі!"), і звертання до Музи ("Музо моя віршована, / Невінчана доле!.." - згадаймо Шевченкову "Музу"), й апелювання до людей ("А ви, люди, вибачайте, / Коли вас клопочу!"; "Люди, люди, люди!" - на думку спадає вірш Тараса Григоровича "О люди! Люди небораки!..").
Серед поезій 1868 - 1876 років - вірші "Рожа", "Страж на Русі", "Баркарола". Перший із них ("Рожа") резонує Шевченковим "Рано-вранці новобранці..".
В неділеньку вранці
Ідуть новобранці...
У вірші "Страж на Русі" впізнається образ московського тирана: "А білий цар, як змій, стоїть, / Та рад би зжерти цілий світ, / Та рад би разом всіх слов'ян / Закути у оден кайдан. / О руський...". Про цей твір відгукувався Іван Франко: "Се, наскільки знаємо, перший нарис пісні, яку Федькович переробляв скільки разів, бажаючи зробити з неї щось вроді національного гімну".
Збірка "Дикі думи" (1876), впорядкована Юрієм Федьковичем восени 1876 року, не була опублікована в повному обсязі: окремі тексти побачили світ у часописах.
Вірш "Дикі думи", попри специфічну лексику, суголосний Шевченковим ліричним розмислам: "Гой думи ж ви мої! Гой чорні ж ви мої, Та де вас подію?".
Загалом твори з цієї збірки марковані гуцульською лексикою і регіональною топонімікою: гуцул, трембіта з вірша "Гуцул-невір"; Шипіт (буковинське село, рівночасно на Закарпатті є однойменний водоспад як одне зі семи природних див України), Сучава (річка, місто південно-східної Буковини) з поезії "Шипітські берези"; Тиса, Черемош із вірша "Керманич".
"Будь здорова" - поезія-прощання, яку можна прочитувати дотично й до автора, й до Олекси Довбуша. У цьому її універсальність. Ба більше - оптимізм, попри драматизм, що прозирає:
Будь здорова, Чорногоро!
Вже вовік тя покидаю!..
Муть в трембіту браття грати,
Я вже з ними не заграю.
Бо заграють тарабани —
Ті цісарські та голоснії,
Та цісарська музик-банда!..
Місяць світить, та не гріє...
Та не жаль ми, браття, того
Мого персня дорогого,
Що у дар дам тарабанцям,
Але жаль ми лиш одного —
А то: кучера лиш того,
Що чесала рідна мати...
Ножички цісарські срібні
Гарно вміють підтинати!
Будь здорова ж, Чорногоро!
І трембіто! і кедрино!
Що вни шепчуть? "Не загинеш?"
Знаю й сам, що не загину!
Гуцулові домовина —
Лиш з кедрини споконвіку!
Будь здорова, моя кедро,
Нім горі ся вернуть ріки!
Проза Юрія Федьковича
На відміну від поетичної спадщини Юрія Федьковича, його проза та драматургія менш відомі. Іван Андрусяк констатує: "проза Осипа Юрія Федьковича виглядає на фоні свого часу всуціль оригінальною і напрочуд цікавою". Автор нерідко називав свою малу прозу повістями, хоча насправді йдеться про оповідання. Питома гуцульська атмосфера втілена в таких творах, як "Люба - згуба", "Серце не навчити". Військова служба знайшла вияв в оповіданнях "Штефан Славич", "Три як рідні брати", "Сафат Зінич", "Кобзар і жовняри".
Дуже точно і влучно охарактеризувала прозу Юрія Федьковича мисткиня зламу ХІХ - ХХ століть Леся Українка: "Федькович відтворює в художній формі спогади юності, враження походів, різні події, що вразили його уяву; все це просякнуто теплим, глибоким почуттям, любов'ю до людей, яких він зображує, й природи буковинської. Ці повісті своїм красивим, власне народним стилем і зворушливою манерою нагадують українські повісті Марка Вовчка. Можна сказати, що кращого стиліста, ніж Федькович, не було й нема серед буковинських і галицьких письменників, і взагалі твори Федьковича можна поставити в один ряд із кращими зразками української - і, мабуть, не лише української народницької літератури. Крізь легку, а подекуди й доволі густу паволоку ідеалізації вимальовуються яскраві, живі картини, влучно, витончено окреслені силуети; на всьому відчувається присутність життя".
"Якщо в поезіях, поряд з мотивами народного горя і мотивами протесту, звучать нерідко фальшиві тони розчарування, рефлексії, то в прозових творах ми зустрічаємось віч-на-віч з гордим і сильним духом народом Карпат, чуємо його живу говірку, бачимо різні сторони його особистого і громадського життя", - пише М. Нечиталюк ("Юрій Федькович як прозаїк і драматург").
Творчий шлях Федьковича-прозаїка стартував повістю "Люба - згуба", рукопис якої автор надіслав у грудні 1862 року до редакції журналу "Вечорниці". Тоді це вже був знаний поет, який перебував на військовій службі. Активно займатися прозою Юрій Федькович став уже по поверненню на батьківщину - в гуцульському середовищі. Якщо мовити про часові межі натхненної роботи над прозописом та публікацій останнього, то це 1862 - 1867 роки орієнтовно до 1885-го.
"Люба - згуба" - повість, яка стилістично може видатися близькою і до сентименталістських творів Григорія Квітки-Основ'яненка (передовсім повість "Маруся"), й до українськомовної прози Марка Вовчка. Любов, яка зумовлює трагедію, переживання, увага до побутових деталей, вплетення традицій, звичаїв (календарна й родинна обрядовість, зокрема весілля)... Звісно, гуцульська лексика, топоніміка додає тексту екзотичності... Принаймні так це може сприйматися читачами з інших регіонів України. Юрій Федькович уміє навіть непосвячених увести в ту атмосферу. Якщо спершу діалектна лексика може ніби заважати, створювати перепони, то поступово читач адаптується і впевнено слідує за сюжетом, адже інтригу автор тримає від початку до кінця. Люблений Федьковичем образ Довбуша і тут зринає: Калина (дівчина), яка парубків приголомшує своєю вродою, - "подивіться-ко ви їй лиш у лице; най і Добошева Дзвінка сховається...". Ба більше, саме Калина стає причиною смерті обох братів - Ілаша й Василя. Забирає життя і в сестри оповідача Юрія, яка була закохана у Василя й не змогла пережити його трагічну загибель (тим паче Василь тут і вбивця, й самогубця). Тому зі слів брата: "вона (сестра - Г. К.-С.) мовчала та... в'яла. Як та квіточка без сонічка, в'яла любка моя, душечка моя, аж доки не зов'яла".
Насправді автор украй уважний до художніх деталей. Мовлена Юрієм фраза: "У нас справа швидка: з креса та в груди - за димом не видко, за громом не вчуєш" - втілюється в життя...
Відповідь одного з героїв, Василя, духівникові теж не має пройти повз увагу читача: "Він (Бог - Г. К.-С.) дав чоловікові для його заходу і веселість, і скрипку, і пістоля, лиш аби знав він, коли чим орудувати".
Є в цім творі як риси сентименталістського письма, так і баладний мотив.
Між іншим, Юрій Федькович не приховував емоцій щодо прочитаної ним повісті Григорія Квітки-Основ'яненка "Маруся": «Маруся, Марусенька — божечку милий, коби ми не сором, то бігме бим ще раз сплакав. Се не повість, се одна красна, красна душа, висипана на папері. Кілько люби (любові — Г. К.-С.), кілько поезії! Як чоловік сю книжечку в руки озьме, то не інак, але тоне в красі, гей бджілка в цвітах, а як му ся прийде її з рук покласти, то боїться, бо не інак, але му ся видить, що свій рай, свою душу тратить».
М. Нечиталюк так само схильний бачити паралелі між повістями "Люба - згуба" і "Маруся", але й фіксує певні відмінності: "є одна риса, якою Федькович докінно відрізняється від Квітки-Основ’яненка. Квітка змальовує звичайно людей доброчесними, покірливими своїй долі, релігійними. Герої Федьковича відзначаються великою життєвою енергією і відвагою. Це натури з невгамовними пристрастями, готові за наругу, образу честі розплачуватися кров’ю. А тому й конфлікти у повістях, оповіданнях Федьковича завжди проходять бурхливо, гостро, навально, тоді як у Квітки вони розвиваються спокійно, лагідно, хоч нерідко і закінчуються
смертю героя".
"Повісточка" "Серце не навчити" значно поступається за обсягом вищезгаданій повісті, проте розвиває подібний мотив. Якщо в попередньому творі йдеться про конфлікт між двома братами через об'єкт симпатії, то тут про двох товаришів, які так само закохуються в одну дівчину (Олена). "А що вже буйні та хороші собі були, то й на папері не спишеш, - такі вже хороші були сі два легіні". Врода обох уполонює дівчат. Фатум чи що, коли життя молодих красенів обривається через любов... Якщо в повісті "Люба - згуба" конфлікт усе ж прихований, то тут - явний: хлопці відверто змагаються між собою за Олену. "Ходім та поміряємося: хто виграє, того й дівка буде", - каже Іван Василеві.
Автор систематично підкреслює, що це були не просто приятелі - це були друзі дитинства, побратими, сусіди: "ще змаленьку і страшне любилися - бувало, ні кроку один без другого".
Хлопці відмінні за статурою й темпераментом. Іван більш кремезний, повільний, схожий на флегматика, інтроверта. Натомість Василь, вочевидь, наділений холеричною вдачею. Либонь, удвох вони врівноважують один одного, приводять до тями, притомної стабільності.
У ході змагання перемагає Іван, Василь поранений у плече, з якого цибенить кров. Василь прямо визнає перемогу товариша й хоче з ним попрощатися: "Двадцять років ділилися ми лихом і добром, двадцять років беріг ти мене, як свою душу. Дякувать тобі, братчику. Прощай мене!".
По тому епізоду Василь зникає. Про нього ні слуху ні духу: "пропав, як під землю впав. Одні казали, що втопився, другі казали, що пішов у опришки, ба деякі казали навіть, що пристав до угорського війська".
В оптиці автора опиняється Федора Гинцариха - "багачка на все село". Виявляється, що Олена - її донька. Мати виховує її як справжню панну: "чорнобрива, кароока, а на личку, мов полонинська рожа молоденька. Стара, бувало, дує на неї, як на дорогий камінь, де коралі красні, де уставки мудрі, де киптар уписаний, де пояс славний — Олена все дістала. Стара убере її, бувало, як ляльку, та й посадить під образи коло віконця: "Тут тобі, донечко, — каже, — сидіти, а не коло печі вештаться. Личенько згорить"".
Правда розкривається: Олена вподобала Василя, але Іван теж закоханий в дівчину. Себто твориться любовний трикутник. Образ Олени вкрай подібний до Марусі з повісті Григорія Квітки-Основ'яненка, яка побивається за коханим (риса сентименталізму). "От так сумувала Олена цілий тиждень; навіть і до церкви в неділю не йшла, але вимкнула в городі стебельце васильку, сіла собі під калину та й в одно плакала та тулила-пригортала зілє до свого гарячого серденька".
Волею-неволею Олена стає дружиною Івана. Утім, туга її глибшає: "Бувало, лиш вийде в садочок, вимче стебельце васильку та й пестить коло серденька, тільки їй і радості було. Або сяде, бувало, під запашною крислатою ялицею та як зачне співати! Аж пташка в лісі втихне, слухаючи її, такий тото голосочок мала. Співає і плаче, а сама, сердешна, бліда, бліда!".
Її чоловік Іван від такого ставлення теж стає глибоко нещасним, туга вполонює і його. Мама Іванова переймається станом сина. "А стара ненька плаче: "Синку, Іванчику мій золотий, чому ти такий нещасливий? Знала я тобі стан козацький дати, та не знала я тобі доленьки впрохати!" Такої стара, бувало, заводить, а невісточка її прехороша сидить собі в городчику та стебельце васильчику до серденька горне".
Здається, туга здатна "з'їсти" й тіло - не лише душу.
Справжнім сюрпризом стає з'ява Василя, який, виявляється, долучився до опришків. Думаєте, конфлікт вичерпано? Далебі, ні. Розпочинається дія друга: тут домінує фатум, головує трагізм... Вірите в чоловічу дружбу? Так, пристрасть до однієї жінки може затуманити зір, проте чоловіча дружба переважить - навіть ціною життя. А винуватиця конфлікту буде покарана...
Наприкінці твору автор натякає на фольклорну основу цього сюжету: "що чув від других, те й вам розповів" (пригадаймо Шевченкові "Гайдамаки" й авторську передмову до них).
"Штефан Славич" - повість, яка стартує розкішним описом гуцульських гір (див. вище в контексті біографії Юрія Федьковича), має автобіографічну основу (військова служба). У твір вплетено пісні, як і в попереднє оповідання. Тут так само оприявлено любов як драму. Штефан, побратим оповідача Юрія, закохався в Зоїцу. Почуття взаємне. Юрій не очікував, що Штефан стане дезертиром. Насправді той просто хотів побачитися з коханою, але його спіймано і звинувачено в дезертирстві. Оповідач шукає спосіб звільнення товариша з-під арешту. Однак розв'язка - логічна: рекрутчина і кохання - несумісні. Звідси - трагедія, підсилена смертю на чужині: "сказано: чужий край, чужа сторона!".
Оповідання "Сафат Зінич" теж оперте на військовий досвід Юрія Федьковича. Сафат Зінич - старший жовнір, з яким квартирує оповідач. "Господи, що за вояк пишний з його вдався! а що вже гордовитий був, то й не сказати: правдешний буковинчик. Я було аж його боявся, неначе якого офіцера, чи що. Такий-то він був, отсей Зінич; і в очі му важко тобі подивитись".
Квартира, в якій мешкають герої, належить удові. Опис її доньки Марти - достоту романтичний. Жовніри стають за членів родини. Аж раптом стається трагедія: коли повертаються Сафат і оповідач на квартиру, застають Марту на підлозі - мертвою... Виявляється, її коханий вирішив одружитися з іншою. Смерть доньки забирає на той світ і матір: ховають обох. Однак Сафат - справжній воїн: він жертвує свободою заради правди.
Повість "Три як рідні брати" знову ж таки про військову службу. Оповідач Іван Шовканюк наділений Федьковичевим темпераментом: мовчазний, самітник, відчужений від людей. Отримавши прощального листа від рідного брата, котрий вже на смертному одрі, дізнавшись про збиткування над родиною, Іван просить про відпустку додому, однак усе марно. Більше того, його карають арештом. На Івана напосідають тяжкі думи. Врешті-решт, він отримує дозвіл на відпустку. Проте втрапити додому відразу не вдається: недуга подовжує розлуку. Добрі люди знаходять і рятують, допомагають добратися... Брата поховали тиждень тому, дві сестри в наймах, мама слабує від холоду й голоду, молодший брат коло неї... Іван рубає дрова, розтоплює піч, стрічається зі сестрицями, дорікаючи їм у недогляді за матір'ю і братом... Наймається на службу до жида... Однак жодні старання не відвертають материної смерті... По прощанню з ненькою Іван слабує, а священник вимагає з нього грошей за похорон. Далі приходить війт. І лише побратим Яків Нестерюк вирішує допомогти Іванові: перебирає на свої плечі його роботу в жида, господарює. Отже, завдяки другові борг Івана скасовано. Невдовзі (неочікувано для героя) Іван отримує звільнення від військової служби. Можемо добачити не лише автобіографічні мотиви, а й деякі аналогії з новелою Ольги Кобилянської "Вальс меланхолійний" ("Valse melancolique"): якщо там мовиться про трьох подруг-посестер, то тут про трьох чоловіків, що стають побратимами.
Ця повість направду вирізняється поміж інших не лише своїм оптимізмом, а й присутністю гумору. Попри всі страждання, наруги, нещастя і драми, перемагають людяність, дружба, любов. Хоч нотки суму не оскаржуються цілком: "Лиш братик мій Онуфрашко, сизий мій, не обізветься між нами, не подивиться очима тими тихими та любими, не промовить речами своїми добірними: як спить, так спить собі на цвинтарі поуз батечка свого та неньки. А мені все здається, що він не вмер, що він мусить відкіля надійти. Да, мабуть, не прийде вже, серце моє!".
"Кобзар і жовняри" - оповідання всуціль автобіографічне, яке згадувалося й цитувалося ще в контексті біографії Юрія Федьковича.
"1862-го року стояли ми ув одному містечку на Семиградах — Кезди-Вашаргели звалось. Містечко це було маленьке, негарне; от і не волочивсь я по базарі, а сидів собі дома: читав, абощо" - так розпочинається оповідання.
А далі мовиться про надіслані нараторові на службі українські книги: "Кобзар" Тараса Шевченка, твори Григорія Квітки-Основ'яненка, Марка Вовчка, Пантелеймона Куліша. Згадуються побратими, поміж яких і Михайло Дучак.
Жовніри вчаться читати й писати за цими текстами. Особливої популярності набувають твори Шевченка й Марка Вовчка. "Як стали їх, знаєте, возити варта від варти, касарня від касарні, від одного "письменного" до другого, то тільки цумаття я вже достав, а не книжки...". І далі: "З "Кобзаря" багато собі дечого повиписували наші "письменні", а багато дечого повиучувались і напам’ять".
Оповідання "Опришок" про двох братів - старшого Семена й молодшого Івана (наратор). Останній зізнається, що має палку, "займисту" вдачу.
Семен і виховує, й не видає батькові молодшого брата. Більше того, повчає Івана, що батька не можна печалити.
Івана батько віддає в найми.... до опришка... Дорогою від випадкової дівчини хлопець дізнається, що опришка-ґазду всі бояться. Проте той виявляється, на диво, справедливим, попри на позір сувору й жорстку вдачу.
Загалом оповідання лишає світлий післясмак, що навіть незвично для манери письма Юрія Федьковича.
Оповідання ("повістка") "Безталанне закохання" - розповідь про почуття між Тодором та Оленою. Він - тихий, щирий, флегматичного темпераменту. Вона навпаки - відкрита, холеричної вдачі.
Прозопис переплітається з піснею, яка увиразнює драматизм і слугує натяком на подальше розгортання сюжету. Можемо добачити перегуки з романтичним баладним оповіданням Марка Вовчка "Максим Гримач"; щоправда, трагізм стосується не жіночого, а чоловічого образу.
"Що сей світ, що його віра, що його любов, що його доля? Світ — дністрова хвиля, віра — отой шум, що на камені сперся, любов..."
У прозовій спадщині Юрія Федьковича є твори з маркером "народний": "повість з народного буковинського життя" "Жовнярка", "оповідання народне" "Хто винен?".
Останній твір теж перегукується з вищезгаданим оповіданням Марка Вовчка "Максим Гримач", хіба що не батько, а мати стає на шляху до щастя своєї доньки Калини, зрештою, стає винною в її дочасній смерті. Натомість молодшій доньці не заважає будувати щастя. Власний гріх вирішує спокутувати в монастирі.
В оповіданні "Побратим" рефреном проходять два рядки: "Гуцульская славо, / Яка ж ти кривава!..". Вони підсилюють драматизм сюжетної канви.
Окрему групу прозової творчості Юрія Федьковича складають казки, гуморески, короткі афористичні дотепи, «житія святих», легенди.
Казки письменника оперті на дійсність, соціальні конфлікти, а також артикулюють
народну мудрість. Є серед них авторські літературні обробки казок братів Грімм,
Г. К. Андерсена.
Твори Юрія Федьковича для дітей
"Чортівська бочка", "Від чого море солоне", "Бідолашко" - казки, що надають Федьковичу статус дитячого письменника.
"Бідолашко" - розповідь про бідного чоловіка та ще біднішого сина. Адже "був той син і слабовитий, і хоровитий, і ніжний, і худий, і сухий, і боязливий, і нікудишній, а люди називали його Бідолашком, бо був справді Бідолах". Заки батько був живим, ще якось удавалося зводити кінці з кінцями. Але по смерті батька Бідолашка виганяє надвір господар орендованої кімнатки. "Бідолашко став, як пень, не розуміючи, що далі робити?".
Зрештою, хлопчина вирушає до міста: мовляв, хтось змилостивиться й нагодує... Втім, у місті на Бідолашка чатує цілковита байдужість: "А у місті, звичайно, як у місті: одні люди йдуть сюди, другі туди, а його навіть ніхто не спитає — чи він їв сьогодні, чи ні?". Аж раптом хлопець чує заклик бабці з вікна про їжу. У відповідь отримує сміх жінки, адже так вона кличе пухнастих безхатьків - котиків і песиків. Утім, не відмовляє Бідолашку в їжі і пропонує йому найми. У межах обов'язків - догляд за "хвостиками" та їх годування. Робота легка, проте за пів року хлопець замислюється про оплату, якої не отримує. У відповідь чує погрози бабці. Тож за відсутності господині збирається тікати. Однак песик зупиняє його й тягне за собою... до таємної кімнати, яку цього разу бабця забула зачинити. Старі черевики, які взуває Бідолашко, палиця, яку він бере, виявляються чарівними... Та й песик з'являється уві сні зі своїми порадами. Невдовзі Бідолашко наймається до цісаря. І за певних обставин стає його найліпшим помічником. Однак при дворі багато заздрісників... Добрий Бідолашко хоче їх теж задобрити, проте це повертається проти нього. Ба більше - позбавляється він і чарівних помічників: черевиків і палиці. Опиняється знову на вулиці. Ще в більшій скруті... Аж раптом бачить дві груші і куштує почергово плоди з цих дерев. Переживши певні трансформації, Бідолашко розуміє, як діяти далі... Здається, його метаморфози не лише зовнішні, а й внутрішні... Адже він виявляє справжню хитромудрість. Йому вдається повернути втрачене, розкрити цісарю правду, але, разом із тим, лишити того з носом... індичим... і вухами... кролячими... А головне - Бідолашко повертається додому...
Казка "Від чого море солоне" стартує розповіддю про сіль. А далі автор інтригує: "Від чого море таке солоне, того ніхто не.може зміркувати, і лиш тільки знаємо, що єсли би господь бог був не посолив, то би ніхто не міг і жити на світі, бо вода у нім, не мавши такої прудкої протоки, як наші ріки, скоро би ся зіпсувала і увесь воздух так зачутила, щоби, здається, і одно диханіє не могло у нім жити. Але казка, яка-то она вже за себе зроду вигадлива та химерна вдалася, знає кождому раду і причину, отже ж собі на збитки та навдивовижу усім ученим людям про тото так уповідає".
У цій казці йдеться про дуже бідного стрільця, який, окрім дружини й дітей, нічого не має... Автор уводить у текст купальську магію, міфологічних істот (лісовик, язичницький бог - Дажбог). Щоби позбутися скрути, стрілець має виконати прохання лісовика: стрілити в тура й принести тому його серце. Стрілець усе виконує, але слідує нове прохання: віддати серце Дажбогу... Дивний млинчик опиняється в руках стрільця... Всі бажання виконує... Не лише три, як золота рибка... Який стосунок млинчик має до солі? І загалом скільки ж бажань стрільця він виконав? Відповіді знайдете в казці Юрія Федьковича.
У контексті розмови про "дитячі" твори письменника можемо згадати байки "Кінь", "Горда качка", "Медвідь у пасіці" та ін.
Перша розповідає про коня, який просить чоловіка допомогти йому перемогти оленя, але таким чином кінь утрапляє в неволю. Мораль байки:
Не дайте мсті, о діти, волю,
Аби і ви не так попались у неволю,
Як той наш мстивий Кінь! Та й се ще пам'ятай:
Як зубелать себе, нікого не навчай!
"Гривко і Сивко" - байка про двох псів-братів, відмінних між собою. Сивко - справжній господар, працелюб. Натомість Гривко полюбляє спати, ледачкує. Авторське резюме таке:
Беріть собі на розум, діти:
Таких Гривків багато є на світі!
"Заєць" (1887) - байка про зайця, який заздрить іншим, а своє життя вважає нікчемним. І все ж раптова зустріч із жабами здатна перевернути заяче уявлення про світ...
"О боже мій! — так Заєць раз ридав. —
Ти кождому якусь потугу дав:
Дав чоловіку ум, дав псові зуби,
Медвідь з корінням вириває дуби,
Мурашки навіть кождий ся боїть!
Але мене?.. О, гіренький мій світ!
Шкода лиш, що я чимось звуся!..
От лучче піду утоп'юся —
Та й спокій голові... Нема мені чо жить!"
Пішов наш куций ся топить.
Приходить понад став (се діялось в неділю);
Жаби на березі ся гріли
Та й керекорили — звичайно, як жаби:
Про смутчі бузьки, про шваби,
Як з булков їх собі у маслі смажать,
Відтак знов про ворони вражі...
Аж тут з корчів наш Заєць — гульк!
Жаби усі як раз у воду — бульк!
А Заєць зупинивсь та й каже:
"Коли ж мене хоть жаба ся боїть,
То не гіренький ще мій світ!.."
Довбушіана
Юрія Федьковича
До цієї категорії текстів можемо долучити вірші «Добуш», «Сам», «Дзвінка» і трагедію «Довбуш».
І все ж передовсім згадаємо народну пісню (чи баладу, як її позиціонують) про Олексу Довбуша «Ой попід гай зелененький», записану Юрієм Федьковичем як «Гий попід гай зелененький», що спонукала митця до низки власних рецепцій – як поетичних, так і драматичної. У народній пісні-баладі є пряма фіксація фізичної травми Довбуша («на ніжку налягає»), вочевидь, у результаті поранення братом Іваном. Тут представлено західноукраїнські топоніми – містечка Кути, Косів. Згадано Дзвінку Штефаниху – дружину Стефана (Степана, Штефана) Дзвінки. Поетично й пісенно оприявлено версію про смертельне поранення Довбуша останнім. «Штефан Дзвінка з кресла стрілив. / Упав Довбуш на порозі, / Грає кровця в три дорозі». Пісня завершується своєрідним заповітом, останнім словом побратимам: «А озьміть мя на топори, / Занесіть мя в Чорногору, / Най ся ляхи не збиткують, / Моє тіло не чвертують». Ідеться тут і про славнозвісну сокиру (бартку або легендарний топорець), і про Чорногору як топонім, куди відносять тяжкопораненого Довбуша й де потенційно можуть бути заховані скарби (досі побутують про них легенди), і про четвертування польською шляхтою. У запису Юрія Федьковича є лайливі означення щодо жінки – дружини Стефана Дзвінки. В іншому варіанті пісні, окрім Чорногори, згадано Верховину, а також акцентовано прагнення опришківського ватажка відійти в позасвіття й бути похованим на «малій» батьківщині: «Де родився, там най згину». Либонь, звучить як заповіт.
У своєму вірші «Добуш» митець поетизує-оспівує образ карпатського Робіна Гуда, надає йому гіперболізованої величі.
Гей, ци чули, люди добрі,
Перед ким то ляхи стинуть,
А за ким то молодиці,
А за ким дівчата гинуть?
То наш Добуш, наша слава,
То капітан на Підгір’ї –
Красний-красний, як царевич;
Двадцять років і чотири.
«Хлопців тисяч єму служит», – поетично заявляє Федькович, чим підтверджує гіперболізацію. Тут згадано й легендарну бартку: «На той топір єго ясний / Клали німці много сталі…». Увиразнено мінорний настрій Довбуша: «А капітан ходить сумно, / Чось му серце в грудях мліє». У вірші акцентовано образ брата, Івана Довбуша, змальовано його портрет: «Ей, легінь то був хороший, / Перший він по капітані; / А капітан єго любить / Ліпше, май, ніж топір з сталі». Далі є вказівка на конфлікт між братами через дружину Стефана, йменовану Дзвінкою. Загалом Ю. Федькович слідує баладній традиції. Тож мовиться тут про смертельне поранення («З капітана кров ся ліє, / Впав капітан молоденький; / Впав, конає на мураві. / Кров кип’яча трави росить…»), артикульовано останнє слово Олекси Довбуша:
«Як я, браття, вже загину,
То зложіть мня на топори,
Занесіть мня, де найкраще, –
Занесіть мня в сині гори,
Там, де люди не заходя,
Там, де пташки не співають;
Там мене ви поховайте,
Най ляхи мій гріб не знають».
А головне – наприкінці вірша причиною своєї смерті Довбуш означує жінку (або жіноче начало): «Що хто жінці в світі вірит – / Мусить марне загибати» (либонь, продовження народної пісні у варіанті Ю. Федьковича).
Остання строфа аналізованого твору суголосна пісні про Устима Кармалюка: і там, і там сонце сходить. Щоправда, стосовно Довбуша прочитуємо своєрідний реквієм:
В Чорногорі сонце сходит,
Чорногора в світлі тоне,
А в скалі там десь глибоко,
Там сова десь плаче, стоне.
Але Довбуш їй не чує,
Бо в могилі вже не чути
Ані пісню Добушеву,
Ні флояри слезні нути.
В іншому вірші Ю. Федьковича («Сам») стрілець, попри свій молодечий вік, чимось нагадує Шевченкового Перебендю. Прозирають тут і волелюбність опришків, і драматизм Довбуша, причиною смерті якого знов-таки є жінка (паралель із попереднім твором), і туга за славним духом, що лишився в минулому, у могилі (аналогія зі Шевченковими рефлексіями про козацтво). Тепер – воля в кайданах і туга в молодому тілі.
У поезії «Дзвінка» увиразнено, хоча й помітно метафоризовано та символізовано загибель карпатського Робіна Гуда з максимальним збереженням діалектної лексики: «Як і гряне двічи с креса, / Неначе два громи!… / А він тілько й повалився, / Як кидрев на зломі!».
Що ж до драми «Довбуш», яка представляє драматургію митця (разом із побутовою комедією "Так вам треба", історичною трагедією "Хмельницький", мелодрамою "Керманич", переробкою драми Вільяма Шекспіра "Приборкання Непокірної" - "Як козам роги виправляють"), то це трагедія у 5 діях із підназвою «Громовий топір і знахарський хрест», що має містичну передісторію. Автор зізнавався: «Дуже мені той «Добуш» чось на душі тяжить, аж сниться мені часом». Первинно текст написано німецькою. Л. Ковалець схиляє до думки, що «жоден інший твір буковинського автора не володіє таким широким діапазоном смислів, кодів, прочитань, як цей, що пояснюється, з нашого погляду, не так розгалуженим генетичним зв’язком із першообразом, фольклорними текстами, зокрема народними переказами, віруваннями, як складною специфікою глибинної пам’яті гуцулів, їхньої ментальності…».
Науковці у драматургічній інтерпретації Ю. Федьковича добачають близькість Довбуша до типу Дон Жуана, але у ключі оригінальної рецепції Лесі Українки, коли вимовним є мотив свободи.
Звідси Довбуш Ю. Федьковича, пишаючись найвищим титулом – гуцул, – відверто і сміливо заявляє воєводі:
А ви ще хочете, аби вас гуцул
За друга свого мав? О воєводо!
Ви нас опришками, та різунами,
Та людоїдами звете. До кого
З обох нас – чи до ляха, чи до нас –
Та назва липне, світ колись осудить.
Але що гуцул — то за свою волю
Він вступиться, хоть най там зараз знає,
Що або лядське серце то невірне,
Або й послідне щире гуцульське
Ме голе трепетатись на ножі:
Нам все одно!
Зауважимо, що драма Юрія Федьковича "Довбуш" ставилася на сценах галицьких і буковинських театрів.
Вшанування пам'яті Юрія Федьковича
В Україні наразі встановлено чотири пам'ятники Юрія Федьковича (Чернівці, Путила, Вижниця, Сторожинець). 7 фактів про пам'ятник у Чернівцях, приурочений 120-річчю заснування університету, можна дізнатися тут.
Ім'я письменника мають навчальні заклади - Чернівецький національний університет і Вижницький опорний ліцей.
У Чернівецькому національному університеті систематично проводяться Федьковичеві читання.
Іменем письменника названі вулиці у багатьох українських містах (Чернівці, Ужгород, Львів, Рівне, Коломия, Дрогобич, Івано-Франківськ, Калуш, Київ, Кривий Ріг, Запоріжжя тощо).
У Чернівцях діє Літературно-меморіальний музей Юрія Федьковича. З 2004 року він перенесений у будинок, де мешкав письменник.
1994 року Чернівецькою міською радою була заснована премія імені Юрія Федьковича.
2004 року в обіг була введена ювілейна монета "Юрій Федькович" номіналом 2 гривні зі серії "Видатні особистості України".
Пам'ятники Юрію Федьковичу
_jfif.jpg)
Чернівецький національний університет
імені Юрія Федьковича
Чернівецький літературно-меморіальний музей
Юрія Федьковича
Радимо прочитати
Художні твори Юрія Федьковича
Федькович О. Ю. Бідолашко : казка / Осип Юрій Федькович ; худож. І. Пеник ; літ. оброб. С. Крижанівського. – Київ : Веселка, 1987. –19 с.
Федькович О. Ю. Люба-згуба ; Три як рідні брати / Осип Юрій Федькович ; худож.
О. Чичик. – Донецьк : Кредо, 2010. – 319 с.
Федькович О. Ю. Вибрані твори / Осип Юрій Федькович ; упоряд. текстів та передм.
І. Андрусяка. – Харків : Ранок, 2004. – 288 с.
Федькович Ю. Вибрані твори / Юрій Федькович ; худож. Я. В. Оленюк ; упоряд., вступ. ст. та прим. М. Й. Шалати. – Ужгород : Карпати, 1986. – 239 с.
Федькович Ю. Поезії ; Поеми / Юрій Федькович ; упоряд., авт. передм. та прим.
М. Шалати ; іл. А. Кравича. – Київ : Дніпро, 1990. – 367 с.
Федькович Ю. Поетичні твори ; Прозові твори ; Драматичні твори ; Листи / Юрій Федькович ; упоряд. і прим. М. Й. Шалати ; вступ. ст. Ф. П. Погребенника. – Київ : Наукова думка, 1985. – 574 с.
Матеріали про Юрія Федьковича
Йосип Юрій Федькович : 1834-1887 // Українська Муза : поетич. антол. Вип. 3. / Під ред. О. Коваленко. – Київ, 1993. – С. 329-338.
Кодлюк Я. П. Юрій Федькович : (1834-1888) / Я. П. Кодлюк // Кодлюк Я. П.,
Одинцова Г. С. Сто двадцять розповідей про письменників : довід. для вчителя почат. кл. – Київ, 2006. – С. 154-156.
Оспівувач народу : 8 серпня – 185 років від ня народження Юрія Федьковича // Шкільна бібліотека. – 2019. - № 7. – С. 35 – 37.
Юрій Федькович // Дивосвіт «Веселки» : антол. л-ри для дітей та юнацтва : в 3 т. Т.1. – Київ, 2004. – С. 220-221.
Юрій Федькович : (1834-1888) // Історія української літератури : XIX ст. У 3-х кн. Кн. 2 : 40-ві – 60-ті р.р. XIX ст. / За ред. М. Т. Яценка. – Київ, 1995. – С. 319-351.
Юрій Федькович : видатні особистості Буковини // Історія України (Шкільний світ). – 2013. – № 11. – С. 6.