Література й кіно в сув'язі: від біографічного до художнього
Атмосфера доби й динаміка візій
СЕСТРИ БРОНТЕ:
феномен англійської літератури
Родина Бронте здобула статус унікальної, адже три з п'яти сестер - Шарлотта, Емілі, Енн - стали письменницями
Либонь, над родиною Бронте,
котра мешкала у ХІХ столітті на півночі Англії у графстві Йоркшир (на заході - селище Гаворт, англ. Haworth), навис чорний фатум
Ідеться про сім'ю священника Патрика Бронте, жодна дитина якого (а всього їх було 6!) не дожила до 40 років. Духівникові довелося ховати всіх своїх дітей! Що може бути страшнішим за те, коли батьки ховають власних дітей?!
Шарлотта Бронте
найвідоміша й найстарша
поміж трьох сестер
Шарлотті пощастило: вона прожила найдовше з трьох сестер, відійшовши в далекі засвіти за місяць до 39-річчя.
Поетка і прозаїкиня, авторка низки романів, найвідомішим з яких є "Джейн Ейр" (1847), Шарлотта Бронте й досі не зійшла зі світової літературної арени, а її згаданий твір і нині розщеплюють на цитати.
Емілі Бронте
середня сестра, якій долею судилося лише 30 років
Вона є авторкою тільки одного роману - "Грозовий перевал" / "Буремний перевал" (в оригіналі - "Wuthering Heights"). Цей твір приніс славу Емілі вже посмертно (в середині ХХ століття) й позиціонований одним із найзагадковіших романів у світовій літературі. Той факт, що він увійшов до 200 кращих книг за версією ВВС, може слугувати чи не найкращим потвердженням вартісності.
Доля Емілі Бронте (у відтинку до написання роману) лягла в основу біографічної драми "Емілі" (2022). Додам, що спершу Емілі писала вірші, ховаючи їх у шухляді, але якось старша сестра Шарлотта випадково виявила зшитки з текстами й закликала Емілі оприлюднити їх. Остання спочатку розсердилася, адже її приватні кордони, либонь, були порушені. А згодом і наймолодша Енн зізналася, що теж віршує...
Біографічна драма "Emily"/"Емілі"(Велика Британія, США)
Цей фільм є режисерським дебютом Френсіс О'Коннор, яка написала сценарій і зняла продукт.
Прем'єра фільму відбулася на Міжнародному кінофестивалі в Торонто 9 вересня 2022 року, Згодом, 14 жовтня, стрічка була показана у Великобританії компанією Warner Bros.
Зйомки фільму тривали з 16 квітня 2021 року по 26 травня того ж року в Йоркширі.
Олівер Джексон-Коен
роль Вільяма Вейтмана
Перший епізод фільму: Емілі нездужає, дві сестри їй допомагають лягти.
Поки Енн кличе батька, Шарлотта поглинає поглядом книгу Емілі "Буремний перевал" і відразу спалахує питанням: що примусило сестру написати цей твір?
Шарлотта відчуває, що є щось таємне, незриме, закадрове, що стало імпульсом до цього "буремного" тексту... Те, що Емілі настирно приховує...
Фільм тривалістю понад 2 години - вельми атмосферний.
Цьому сприяють і психологічні моменти, й мальовничі пейзажі... Ось, приміром, коли Емілі наодинці з природою на гарному фоні проговорює-програє вербально й невербально репліки
своїх потенційних персонажів...
Вражають поетичні фрази на кшталт:
"Чи можемо ми бути самотні,
коли разом слухаємо шум дощу?" (Вільям Вейтман).
Надто відповідь Емілі молодому вікарію
як реакція на його проповідь:
"Мені цікаво, як Бог зумів утиснутися в середину дощу?
Адже Він би змок..."
У фільмі, окрім біографічного, є містичний аспект. Зокрема, коли Емілі вдягає маску... Гра перестає бути грою, світи переплітаються, здається, голосом однієї зі сестер Бронте мовить померла мати... Чи виправдано звинувачують Емілі? Адже це не її витівка... Лише, вочевидь, природна здібність долати межі й рубежі... бачити й чути те, що заборонено іншим... Ґотичний епізод, коли Емілі закопує маску в чорну землю...
У кожному разі Емілі різниться від старшої Шарлотти й молодшої Енн. По-перше, вигаданий світ сприймає як реальний. По-друге, цурається незнайомих людей, прагне усамітнення. Її вважають дивачкою і свої, й чужі. Навіть у фільмах про всіх трьох сестер Бронте, про які мовитиму далі, образ Емілі вирізняється. Її неможливо сплутати з кимось: вона свавільна, вольова. Бунтарка - одним словом.
Третя ознака цього фільму може слугувати за жанрову: попри очевидний біографізм, кінокартина є головним чином психологічною драмою. Світ Емілі формується на наших очах, розкривається, зазнає еволюції. Одним зі світоглядних учителів дівчини, як не дивно, постає брат Бренуелл (в інших фільмах така тенденція відсутня, зважаючи на іншу його інтерпретацію). "Дихай вільно!" - напучує сестру брат. І вона голосно повторює це гасло за ним і разом із ним. У той же час Бренуелл намагається оскаржити як прагнення Емілі завоювати батькову любов, так і напущену старшість Шарлотти.
Іншим "наставником" (потенційно духовним) і вчителем французької постає Вільям Вейтман. Здається, Бренуелл і Вільям конкурують між собою, змагаючись за перемогу у впливі на Емілі. Чи уособлює перший пітьму, зважаючи на свій життєвий вибір? Вочевидь, ні. Принаймні в запропонованій кіноінтерпретації... Хіба що ближче до завершення стрічки його "темний" вчинок накладає карб на життя сестри. Разом із тим не все так однозначно. Адже Вільям теж чинить так, про що потім жалкує. З одного боку, "заборонений" плід, доводиться гойдатися, колихатися, ніби маятнику, але по поверненню Шарлотти щось ніби обривається... Фраза до Емілі "У твоїх віршах є щось антибоже" навряд чи може слугувати поясненням, позаяк, коли Вільям дізнається, що Емілі вирішує їхати з Шарлоттою до Брюсселя й обирає кар'єру вчительки, то намагається відмовити дівчину, арґументуючи це так: "Коли дізнався, що ти припинила писати, ніби помер живцем... Ти маєш писати...". Утім, Вільяму, напевно, бракує сили волі чи то сміливості попросити Емілі не їхати, а лист - справа ненадійна: може загубитися в дорозі чи то в кишені.. або й просто не потрапити до рук адресатки за чиїмось свідомим вибором...
Фільм "Емілі" - вдале режисерське й операторське поєднання атмосфери доби, англійського колориту, мальовничої природи, сучасної динаміки, інтимного серпанку, потужного психологізму. Співпереживання, співчуття, сльози гарантовані!
Ключова думка кінострічки - як гасло: "Істинне щастя - кохати й бути коханим" ( з листа Вільяма Вейтмана). Цей вислів, безсумнівно, єднає епохи, країни, покоління, нації...
Без Любові - пустка, яку відчувають рано чи пізно і Бренуелл, і Емілі, і Вільям...
Пустка примушує Емілі Бронте написати роман "Буремний перевал". Ця дівчина-бунтарка ще встигне станцювати під зливою в ім'я пам'яті Вільяма Вейтмана, лист від якого таки втрапить до її рук - хай навіть дуже запізно. Але хіба може бути запізно для Любові? Тим паче для Емілі-дивачки, яка ладна руйнувати кордони між світами...
Портрет Емілі Бронте, написаний братом Бренуеллом Бронте
Енн (Анна) Бронте
наймолодша з трьох сестер, яка прожила лише 29 років
Є авторкою роману "Незнайомка з Вілдфел-Холу", який кардинально різниться від творів інших двох сестер. По-перше, в жанрово-стильовому аспекті: писаний в епістолярному жанрі. По-друге, попри феміністичні віяння, які явні в романі Шарлотти Бронте "Джейн Ейр", книга Енн Бронте наробила галасу низкою інших мотивів. Після смерті Енн Шарлотта вирішила заборонити подальше видання твору.
Утім, актуальність роману "Незнайомка з Вілдфел-Холу" очевидна: його читають і перечитують... Навіть нині, в надбентежний час, українці повертаються до чтива Енн Бронте (рятуються ним?) і лишають захопливі, експресивні відгуки. Справді, в процесі читання нівелюється суттєва часова дистанція, стираються географічні кордони... Проблеми героїв видаються близькими сучасникам. Так, Гелен, головна героїня, протистоїть обмеженому світогляду, патріархальному укладу, де саме слово чоловіка є пріоритетним. А що, коли цей чоловік - аб'юзер?.. Погодьтесь, що домашнє насилля - нині вкрай поширене явище... Тож роман Енн Бронте дозволить всолодитися атмосферою ХІХ століття й рівночасно примусить замислитися, ба навіть повчитися, приміром, у головної героїні, а також, можливо, застереже від якихось неправильних учинків чи слабкості, нерішучості... Бо ж кожен/кожна має право на власний вибір. Головне, щоби цей вибір був виважений і про нього згодом не довелося жалкувати...
Невгасний інтерес до сестер Бронте ілюструє низка художніх фільмів, створених у різні часи й опертих на біографічні факти родини загалом і кожного її представника/представниці зокрема.
А те, що постійно з'являються нові кіноверсії, підтримує непроминальний інтерес до унікальної сім'ї, а також схиляє нас до перепрочитання творів, не даючи їм канути в небуття чи бодай розчинитися в минулому...
Портрет сестер Бронте написаний їхнім братом - Бренуеллом (прибл. 1835). Зліва праворуч: Енн, Емілі, Шарлотта. Посередині помітна тінь Бренуелла, яка лишилася після того, як художник видалив своє зображення.
"Сестри Бронте"
(фр. Les Soeurs Brontë)
Франція, 1979
У фільмі йдеться про трьох сестер Бронте та їхнього брата Бренуелла. Якщо дівчата тяжіють до мистецтва слова, то Бренуелл - до малярства (хоча відомо, що він теж мав проби пера). Шарлотта вирізняється поміж трьох сестер, тож саме з власної ініціативи разом із Емілі вирушає до Бельгії, де й закохується у вчителя - старшого за нього та одруженого...
Фільм презентує пошуки сестер, зокрема в царині літератури. Проте розкрити сповна свої таланти їм, либонь, не судилося через обмежений вік...
Хоча цей фільм помітно віддалений у часі, проте дистанції, далебі, не відчувається. Навпаки - він дуже добре відтворює атмосферу ХІХ століття. Гра на скрипці як преамбула, ненав'язлива вповільненість сюжетної дії, рухів акторів, урівноваженість, вишуканість інтер'єру, вбрання, мальовничість краєвидів, навіть звук води, що скрапує в тазик, біла білизна - усе це дозволяє цілком зануритися в позаминулу епоху та англійський колорит. Фільм має вигляд сучасного й добре продуманого. Разом із тим, спершу важко визначатися, who is who з трьох сестер; Шарлотта ніби губиться, перебуває за кадром (принаймні спочатку), увага головним чином прикута до Емілі й Енн, їхніх діалогів то в кімнаті, то на лоні природи... Більше того, помітно увиразнюється саме постать Бренуелла: на початку кінокартини він завершує портрет і запрошує всіх поглянути на нього. Тим самим створює враження інтелігентного й перспективного. Батько-духівник висловлює гордість, що в сім'ї визріває художник. Згодом, як відомо, Бренуелл замалює себе на портреті: цей епізод має місце і у фільмі. Проте драма життя Бренуелла тут досить розмита. Зрештою, така розмитість стосується багатьох моментів, тож раджу перед переглядом фільму ознайомитися із життєписом представників родини, аби було зрозуміліше, а сцени у фільмі не видавалися алогічними.
Бренуелл, якого здолає пристрасть до старшої за нього жінки, господині... І далі життя його стане по суті некерованим, проте у фільмі про це варто "читати між рядками". Тимчасом акцентовано стрес Бренуелла від того, що тітка дослівно померла на його очах і він був свідком страждань людини, яка замінила матір йому та сестрам.
Кадр із фільму, де перша ліворуч - Емілі, далі посередині - Енн, праворуч - Шарлотта.
У фільмі творча біографія всіх трьох сестер присутня, проте не так чітко. Натомість по смерті Бренуелла починає нездужати Емілі, біль у боку відчуває Енн...
І все ж, добре прописана дискусія сучасних експертів щодо авторства книг сестер: чоловік чи жінка писали тексти? Таємниця, яка декому не давала дихати...
У кожному випадку завершальна частина фільму ілюструє успіх Шарлотти Бронте, котра, попри проблеми з зором, воліє бачити світ сірим і туманним...
Хоча Емілі помирає, але цей образ дуже виразний у фільмі. Особливо акцентоване тяжіння середньої сестри Бронте до чоловічого стилю. Її волюнтаризм і бунт арство - в усьому. Вбрана у брюки, Емілі рветься до пустельної природи, де усамітнюється й набирається внутрішньої сили, яка дозволяє їй вириватися з жіночого тіла... Тож Шарлотта теж одного разу вирішить пройти цей шлях слідами Емілі...
Кадр із фільму, де Емілі вже дуже слабка, проте не зізнається в цьому ані собі, ані іншим...
"Ті, що ввійшли незримо (Долі сестер Бронте)" ("To walk invisible (The lives of the Bronte sisters)"
Велика Британія, 2016
Фільм, що стартує спецефектами. І відразу здається, що то, либонь, якась реклама, анонс іншого фільму... Проте далі приходить усвідомлення, що це таки вже початок фільму: руденький хлопчина в окулярах, що зачіскою нагадує Гаррі Поттера, три дівчинки... В усіх чотирьох якісь вогняні німби над головами... Далі ще раз чи два вони вигулькуватимуть, тим самим ніби сплітатимуть світ дитинства героїв та їхню дорослість. Утім, порівняно з попереднім фільмом, цей починається пізнішим періодом із життєпису.
Шарлотта Бронте повертається додому й відразу стає свідком конфлікту між батьком Патриком і братом Бренуеллом, котрого звільнили з роботи. Глядач відразу помічає схожість між отим рудим хлопчиком на початку і цим молодиком - теж рудим і в окулярах. Проте якщо у фільмі 1979 року Бренуелл здебільшого викликає симпатію, потім співчуття, то тут емоції цілком протилежні. "Новоявлений", осучаснений! Бренуелл схожий на психічно неврівноважену людину, котра кричить істерично. Далі антипатія до героя лише зростатиме, адже він усім створюватиме проблеми. Більше того, вочевидь, позаздрить сестрам, які матимуть за мету ввійти в літературний світ. Певно, зрозуміє, що для нього будь-який мистецький світ уже зачинений...
На відміну від попередньої кінострічки, тут увиразнено діалоги, що дає можливість простежити психологічні колізії, більше того, наповнює, насичує фільм, додає емоційності й експресії, подеколи брутальності. У діалоги сестер часто-густо вплітаються авторські тексти, зокрема вірші Емілі. Окрім того, пріоритетною, як на мене, стає літературна біографія. Прагнення всіх трьох сестер Бронте оскаржити патріархальні переконання, що література - справа, далебі, не жіноча... Таким чином, Шарлотта, Емілі, Енн стають реформаторками в літературній царині, руйнують звичний світ (чи не найбільшою бунтаркою позиціонована саме Емілі). Натомість Бренуелл намагається зруйнувати життя всіх своїх родичів, перетворює домашню атмосферу в пекло... Звісно, на те є причини... І, на відміну від давнішого фільму, тут добре проілюстровані "метаморфози" Бренуелла, його поступове й безповоротне падіння "на дно". "Іноді треба опуститися на саме днище, щоби піднятися!" - завляє Патрик Бронте, вочевидь, не гублячи віри у зцілення сина.
Цей фільм як динамічна біографічна художня кінокартина має направду документальну кінцівку: артикульовано ранні смерті Емілі й Енн невдовзі по відходу Бренуелла, а також дано можливість кожному глядачеві пройтися будинком сестер Бронте, який нині діє як музей.
Як підсумок щодо двох кіноекранізацій та доль талановитих Бронте
Обидві кінострічки тривалістю майже 2 години кожна. Усі вони мають свої переваги: перша - більш атмосферна, друга - психологічно й документально наповнена, "приправлена" експресивністю, динамічна. В обох, безумовно, прозирає серпанок драматизму, зумовлений ранніми смертями сестер і трагедією життя брата Бренуелла, котрий значною мірою особисто посприяв скороченню власного віку. У кожному разі саме недуги стали остаточною причиною відходу молодих людей у далекі засвіти. Йдеться про туберкульоз, який почергово долає Емілі та Енн. Щодо Шарлотти побутує думка, що вона могла померти від тифу. Так чи так, вона єдина за життя здобула світову славу.
Кадр фільму: ліворуч сидить Емілі (роль виконує Хлоя Піррі); лежить ліворуч Енн (роль виконує Чарлі Мерфі); праворуч Шарлотта (роль виконує Фінн Аткінс).
.jpg)
Бренуелл Бронте (актор Адам Нагайтіс)
Шарлотта Бронте читає зшиток із віршами Емілі
режисер Саллі Уейнрайт
"Ті, що ввійшли незримо..."
Патрик Бронте
(актор Джонатан Прайс)
Емілі Бронте зі своєю свавільною вдачею (її бунтарство та волюнтаризм тут ще більше акцентовані, доведені до апогею)
Роман Шарлотти Бронте
"Джейн Ейр"
отримав понад 10 екранізацій
Насичений автобіографічними мотивами, роман є зразком психологічної прози. В епіцентрі образ дівчини-сироти Джейн Ейр, яка з 10-річного віку вчиться протистояти обставинам і поступово визріває до сильної особистості.
Твір, що завше на часі, адже навчає творити власну долю, слухати внутрішній голос і ніколи не губити віри...
1 екранізація
"Джейн Ейр" (1934, США)
Перше враження від перегляду: досить динамічна стрічка, як на той час. Фільм тривалістю 1 година з "хвостиком" у 3 хвилини. Це перша екранізація з озвучкою, чорно-біла (1910-го побачила світ німа коротка кінострічка, створена компанією Thanhouser Film Corporation; щодо авторства сценарію досі точаться дискусії). Годиться для формату радіовистави (мною перевірено!).
У 63 хвилини весь сюжет роману, звісно, не помістився, відтак, дитинство сироти Джейн (її перебування в будинку тітки, конфлікт із кузеном, навчання в пансіоні) й навіть перший педагогічний досвід дослівно займають 5 хвилин фільму, далі майже весь часовий об'єм присвячений роботі гувернанткою в домі містера Рочестера, взаємини з ним, відмова від шлюбу через звістку про його божевільну дружину... І лише 10 хвилин - на всі подальші сюжетні лінії, враховуючи повернення до Едварда Рочестера після трагедії (великої пожежі).
Роль дорослої Джейн Ейр виконує Вірджинія Брюс - блондинка. Таке амплуа для ролі Джейн - досить цікаве й оригінальне. Зрештою, волосся блонд, відповідне музичне оформлення, чорно-білий формат більше пасують не ХІХ століттю, а початку ХХ-го. Хоча, зізнаюся, основні моменти роману тут "накреслені", послідовність теж загалом витримана, тож не здивуюся, якщо саме ця стрічка слугувала "кістяком", прикладом для подальших екранізацій.
Додам також, що маленька Джейн усіх так "вишиковує", що складається враження, ніби до пансіону мають їхати всі, крім неї... Насправді згідно з літературним оригіналом головна героїня болісно переживає свої самітність і сирітство, а першим протестом стає епізод із книгою.
Утім, оскільки то перша кінострічка за романом, ще й віддалена в часі, вимагати психологізму чи якоїсь виразності в прописуванні характерів не годиться.
2 екранізація
"Джейн Ейр" (1943, США)
Ця кіноінтерпретація вже довша в часі, а відтак, є більше можливості для повноти висвітлення сюжету й увиразнення окремих епізодів. Режисером постає Роберт Стівенсон. Акторами є Орсон Уеллс (Едвард Рочестер), Джоан Фонтейн (Джейн Ейр), Маргарет О'Браєн.
Стрічка так само чорно-біла.
Дослівно з першого епізоду звучить голос дорослої Джейн Ейр про сирітство як дитячу травму. Голос маленької Джейн теж звучить виразніше. Порівняно з 1-ю екранізацією, де головним завданням було відтворення сюжетної послідовності, тут уже має місце і психологічний аспект, який ляже в основу й пізніших кіноверсій. Приміром, епізод, коли Джейн стоїть одна на стільчику в пансіоні, а іншим заборонено з нею дружити. Себто дівчинка вже поза межами тітчиного дому продовжує зазнавати психологічного тиску.... А коли втрачає подругу, відчуває невимовний біль... Усе це добре проілюстровано у фільмі, як і протест Джейн проти жорстких устоїв у пансіоні.
Джейн Ейр тут уже русява. А Едвард Рочестер під час першої зустрічі направду відлякує, його ставлення до гувернантки - ніби до служниці. Ключова фраза: "Я звик наказувати у своєму домі...". І цим усе сказано. Для тих, котрі знайомі з першоджерелом, містер Рочестер у такому амплуа навряд чи має натяки на романтичного героя, яким має згодом стати... Та що казати, коли Джейн згоджується вийти заміж за Едварда, половина дерева навіть розколюється від удару блискавки чи вітровію... Символічно, чи не так? Одним із найвиразніших епізодів є розмова Джейн із Едвардом перед розлукою. "Я міг би тебе зламати, як тростину, проте мені не зломити твій дух", - з болем мовить містер Рочестер до Джейн (ця фраза матиме місце і в інших екранізаціях).
Додам, що дім із камінними стінами та сходами, схожий на замок, витворює особливу, давню атмосферу.
У кожному випадку кінцівка фільму пройнята світлом як уособленням Любові, Віри та Надії.
3 екранізація
"Безсердечний" (1952, Індія)
Чорно-білий фільм за мотивами роману "Джейн Ейр" створений в класичних індійських традиціях, тому більшість глядачів нарікає, що стрічка ледь-ледь перегукується з літературним оригіналом.
Співи, танці - все, як ми звикли бачити в індійському кіно. Індійський побут, національне вбрання...
Навіть імена - інші: Камла - Шанкар. Спільне: Він - Вона, Любов, випробування, які варто подолати закоханим.
4 екранізація
"Джейн Ейр" (1970, Велика Британія, США)
Фільм американського кінорежисера - Делберта Манна. Виконавцями головних ролей постають Джордж К. Скотт і Сюзанна Йорк.
Це вже кольорова кінострічка, що, як зазначають, мала успіх у Китаї.
Перебування Джейн у будинку тітки упущено: дія відразу стартує з переїзду до Ловудського пансіону як "школи життя", "школи витривалості".
Джейн Ейр - рудокоса, проте за віком, либонь, старша порівняно з іншими екранізаціями. Та й Едвард Рочестер далекий від типажу "мачо" - не лише за віком, а й зовнішністю. Ще одна особливість: у цій кінострічці Джейн Ейр то грає на фортепіано на прохання містера Рочестера, то малює з застосуванням мольберта, що продукує особливо вишукану й мистецьку атмосферу. Натомість у попередніх екранізаціях Джейн Ейр могла вишивати.
В цій кіноінтерпретації Джейн не полишає Едварда відразу в емоційному пориві, а обговорює з ним свою необхідність "не бути поруч". "Я повернуся на правах рівної тобі..." - гордо заявляє.
Упущене в попередніх кіноверсіях, тут увиразнюється: йдеться про перебування Джейн у домі містера Ріверса та його сестер, пропозицію бути не так дружиною, як соратницею-однодумицею в місіонерстві...
5 екранізація
"Джейн Ейр" (1973, Велика Британія)
На відміну від попередніх версій, запропонована екранізація (режисер Джоан Крафт) - серіал. Маю сумніви, що сучасне молоде покоління матиме терпіння переглянути поспіль 5 серій. Проте той факт, що це продукт ВВС, є доказом якості.
Окрім того, такий розгорнений формат дає змогу увиразнити низку епізодів, а не вибірково - 1 чи 2, якщо йдеться про односерійний повнометражний фільм.
6 екранізація
"Джейн Ейр" (1983, Велика Британія)
Ще одна екранізація ВВС, в якій роль Едварда Рочестера виконує справжнісінький Джеймс Бонд, себто Тімоті Далтон. Зіла Кларк - у ролі Джейн Ейр.
Саме цю кіноверсію найчастіше згадують, коли переглядають сучасні екранізації (2011 року, зокрема).
7 екранізація
"Джейн Ейр" (1996, Франція, Італія, Велика Британія, США)
Екранізацію зробив італійський режисер Франко Дзефіреллі. Фільм тривалістю майже 2 години отримав премію «Давид ді Донателло» за найкращий дизайн костюмів.
У ролі Джейн Ейр - Шарлотта Генсбур.
Кінострічка охоплює ключові моменти в сюжеті роману - від тітчиного будинку до остаточного повернення. Вражає епізод, коли в пансіоні Джейн підтримує Елен із рудим в'юнким волоссям - і їм обом обрізають дівочі коси.
Загалом фільм направду атмосферний: відтворює добу в різних її аспектах, краєвиди природи... Музичне оформлення, спів птахів увиразнюють колорит.
Якщо в попередніх екранізаціях під час першої зустрічі Едвард падає зі сідла через те, що Джейн раптово вискакує на дорогу, то в цій кіноверсії містер Рочестер просто задивляється на гувернантку й дослівно летить у кювет... Хоча Джейн цю "аварію" потім пояснить кригою...
У пропонованій версії Джейн Ейр шатенка. Едвард не постає таким різким чи агресивним, як ми це бачили в 2-й екранізації. Ба більше - він спирається на Джейн, обіймаючи її, перепрошуючи за таку "незручність", аби дійти до коня.
"Тіні так само важливі, як світло", - напучує Джейн Ейр Адель. На цю фразу риторично реагує Едвард і запитує Джейн, чи є надія на його зворотні метаморфози (до чутливої вдачі).
Хоча орієнтовно на 53-й хвилині фільму питання Адель про маму викличе в Едварда спалах гніву, на що Джейн дуже критично відреагує, висловлюючи протест.
Далі містер Рочестер неодноразово демонструватиме свою чуттєвість, навіть романтичність. Приміром, в епізоді з пожежею, яку завдяки Джейн вдалося загасити... Погляд не вдатен приховати нічого... Або коли Джейн вирушає до тітки, яка вже перебуває на смертному ложі...
У цім фільмі маленька Адель неодноразово виявляє свою позицію. Якщо в раніших екранізаціях, зокрема, дівчинка могла висловити думку, що міс Бланш схожа на принцесу й вона б тішилася одруженню містера Рочестера з такою вродливицею, то в цій кінострічці Адель навпаки остерігається того "союзу", прозираючи в міс Бланш "темну" натуру, яка має винятково меркантильні цілі.
Фінал фільму направду життєствердний: крізь тіні проб'ється світло...
Режисер Франко Дзефіреллі
8 екранізація
"Джейн Ейр" (1997, Велика Британія)
Режисер - Роберт Янг.
У ролі Джейн Ейр - Саманта Джейр Мортон.
У ролі Едварда Рочестера - Кіаран Гайндс.
Між двома (попередньою і цією) екранізаціями дистанція в 1 рік, але візії містера Рочестера - розбіжні. Тут мені він чимось нагадує циганського барона... Синтез кольорів бордо й хакі при світлі свічок витворює східні інтонації...
Голос Джейн Ейр звучить не лише безпосередньо з вуст акторки, а й нерідко як нараторський. Тим самим переплітаються текст та його візуалізація.
В екранізації 1997 року глядачі прозирають особливий вогник між Джейн та Едвардом... Пристрасть, яку не спроможна оскаржити відстань...
Кінцівка фільму - чуттєва й експресивна.
9 екранізація
"Джейн Ейр" (2006,
США, Велика Британія)
Режисер - Сусанна Уайт.
Виконавиця ролі Джейн Ейр - Рут Уїлсон.
Виконавець ролі Едварда Рочестера - Тобі Стівенс.
В історії екранізацій роману Шарлотти Бронте це вже третій багатосерійний продукт (у цьому випадку - 4 серії).
Щось упущено, щось додано... Попри те, що серіал дає можливість деякі епізоди розгорнути й увиразнити, завше має місце режисерська візія. А вона, безсумнівно, не позбавлена суб'єктивізму.
Кінцівка за серіальним типажем.
10 екранізація
"Джейн Ейр" (2011,
США, Велика Британія)
Особисто для мене саме з цієї кінострічки свого часу стартувало знайомство з екранізаціями роману "Джейн Ейр". Режисером картини є Кері Фукунага, який змінює логіку викладу, тож на початку фільму Джейн - не маленька дівчинка, а молода жінка, котра ніби намагається втекти кудись... чи від себе? Розмитими дорогами, пустельними полями... Чи то подалі від коханого, чи навпаки до нього... Адже його голос вона чутиме крізь відстані часу і простору, тож відмовиться від пропозиції бути дружиною іншого, котрий допоміг, врятував від смерті, проте не годен усвідомити, що Любов - почуття не винятково до Бога... Саме через любов до людини можна пізнати Всевишнього... Як це вдається Джейн...
Глядачі у відгуках зазначають, що саме ця екранізація роману Шарлотти Бронте найдужче хвилює, викликає сльози... Чи ж не тому, що ближча до нас у часі?..
"Буремний перевал"
роман Емілі Бронте
Емілі Бронте, як і її сестри Шарлотта й Енн, увійшла в літературний світ під чоловічим псевдонімом (Елліс Белл) і оскаржила патріархальну консервативну візію про виняткову "чоловічість" мистецтва слова.
Роман був виданий 1847 року й отримав неоднозначні оцінки. Побутувала думка, що автором твору була не Емілі, а її брат Бренуелл, проте згодом таку версію було скасовано.
В аспекті екранізацій єдиний роман Емілі Бронте перевершив твір "Джейн Ейр": маємо майже 40 кінострічок за його мотивами!
Попри стовідсоткову "дорослість" тексту, дехто радить читати роман у віці 16 років. Чому? Аби можна було себе убезпечити від потенційних помилок у майбутньому... Хтось подумає, що твір, писаний авторкою-жінкою, всуціль "жіночий". Далебі, ні. Від дівчини-бунтарки не чекайте "солоденького" чтива, бо цим лише образите душу Емілі Бронте. Просто розгорніть її книгу і прочитайте початок:
"1801. Я щойно повернувся від свого орендодавця — єдиного в усій околиці сусіди, з яким я буду змушений мати справу. Ця місцина просто чудова! У жодній частині Англії я не почувався б настільки далеким від людської метушні, як тут..."
Книга, що може подобатися або шокувати, але байдужість як реакція - це не про роман Емілі Бронте
Либонь, звідси - майже чотири десятки екранізацій. Разом із тим порівняно з твором Шарлотти Бронте кількість персонажів, число інтриг, ступінь емоцій, вир пристрастей тут направду зашкалюють...
На тлі всього цього увиразнюються двоє - Кейт (Кеті, Кетрин, Катрина) і Гіткліф. Їхні дикі й вільні (свавільні?) душі не можуть бути роз'єднані ані простором, ані часом... Навіть смертю...
Оповідач (наратор) містер Локвуд, господар маєтку Thrushcross Grange / Трашкрос-Грейнджі ("Гніздо дрозда"), опиняється в будинку Гіткліфа (маєток, однойменний до назви роману) й не розуміє застережень покоївки щодо кімнати, в якій йому доводиться ночувати через негоду... Утім, видряпані на підвіконні написи, нотатки на сторінках книг, що нагадують щоденникові записи, його направду зацікавлюють. Чоловік не вірить у містику, аж доки крізь сон чи марення не відчує на руці чиїсь крижані пальці й не розчує благальний жіночий голос...
Історія з вуст економки Еллен Дін як "вбудований сюжет" (сюжет у сюжеті) і є стрижнем - таким, що розкриває інтригу "Буремного перевалу", таким, що примушує цілком зануритися у чтиво - свіже, як англійський північний буревій, вогненне, як блискавка, холодне, як злива, магічне, як вересове пустище...
Два роди - Ерншоу і Лінтони - переплітаються дивним чином. Якось містер Ерншоу привозить додому з Ліверпуля маленького хлопчика, схожого на циганча. Батько двох рідних дітей (сина Гіндлі й доньки Кеті) бере на виховання ще й "підкидька", якому потім дадуть ім'я Гіткліф. Якщо Гіндлі відразу сприймає Гіткліфа як чужинця-конкурента, "нерівню" собі, Кеті навпаки зближується з хлопчиком, заступається за нього. Після смерті містера Ерншоу ситуація для Гіткліфа різко погіршується - господарем дому стає Гіндлі...
Приписуючи роману мотив інцесту, либонь, забувають, що Кеті й Гіткліф не є кревними родичами, ба навіть віддаленими (хоча щодо інших героїв не все так однозначно, але то вже буде потім, коли історія цих двох буде дописана - бодай на цьому світі, проте таке почуття - воістину непроминальне)... Разом із тим їх єднає ЩОСЬ значно більше, сильніше, замежове... Як буревій на вересовому пустищі...
Тож не дивно, що саме історія Кеті й Гіткліфа є ключовою в усіх екранізаціях, попри суб'єктивні візії режисерів, що передбачають деякі різночитання або відмінні акценти... Особливо цікаво простежити, як трансформується Гіткліф: від високого чорнявого хлопчини/чоловіка (1939) до типу Тарзана (1970)... І, що особливо подивляю (як, думаю, кожен/кожна, хто знає літературне першоджерело), коли схожий на цигана герой стає ... афроамериканцем (2011). І, звісно, як не згадати останню кінострічку, що вийшла у світ зовсім недавно (2022).
Ну що ж, вирушаймо в літературно-кіношні мандри на поклик вересового аромату!
"Буремний перевал" (1939, США, 104 хв.)
Хай вас не вводить в оману кольорове презентаційне фото - насправді цей фільм чорно-білий. Але якщо порівняти екранізації романів Емілі Бронте й Шарлотти Бронте 1930-х років, то перша мені дужче припала до душі, глибоко вдрукувавшись у пам'ять. Більше того, серед численних екранізацій "Буремного перевалу" вона не лише не губиться, а й помітно вирізняється. Навіть якщо брати до уваги супермодерні інтерпретації, сучасні кіношні надможливості... Невипадково саме ця кінострічка свого часу отримала премію "Оскар"! Режисерська Вільяма Вайлера й операторська Грегга Толенда роботи на високому рівні забезпечили успіх кінопродукту. Саме завдяки другому (Греггу Толенду) фільм став "оскароносцем".
Якщо екранізація роману Шарлотти Бронте 1934-го орієнтована на відтворення сюжету, а перша й друга частини твору помітно "зіжмакані", стиснуті до мінімуму, то у фільмі за твором "Буремний перевал" 1939-го не лише витримано логіку викладу (початок роману, який багатьма сценаристами опущений, певно, навмисно, щоби не витрачати час на преамбулу з містером Локвудом, а відразу висвітлити з'яву циганчати-новоприбульця в родині Ерншоу, так-от - тут він (початок) є!), а й увиразнено деталі (заметіль, далі дощі; атмосфера доби, побуту - приміром, павичі на подвір'ї; розкішне вбрання Кеті й Ізабелли), психологічні колізії героїв. Окремі репліки кортить запам'ятати для подальшого цитування. Наприклад: "Я засиплю вас руїнами цього будинку" (Гіткліф - старому Лінтону); "Чом твоє волосся не пахне вересом?" (Гіткліф до дружини Ізабелли, яку так і не зумів покохати, ба навіть ненавидить її за те, що вона так схожа на чоловіка Кеті - свого брата; Ізабелла у свою чергу відверто ненавидить Кеті й бажає їй скоршої смерті - в аналізованій кіноінтерпретації цей момент особливо явний).
На початку фільму Гіткліф постає вкрай негостинним, від згадки про Кеті - дратівливим (суголосно до тексту). Містер Локвуд представлений так само не надто приязним чоловіком зрілого віку. Саме від немолодої Еллен він дізнається історію Кеті й Гіткліфа...
Характерною рисою цієї кінострічки є епізоди з балами. Кеті вишиває янголя, Ізабелла грає на фортепіано.
Попри важкі драми й трагічний патос, екранізація 1939-го, як і фільм за мотивами роману "Джейн Ейр" 1934 року, все ж пройнята романтичними мотивами (вересове пустище з камінням - палац в уяві закоханих; їхні обіцянки; останній діалог у кімнаті перед смертю Кеті). Романтичною є навіть кінцівка, хоч поєднує смуток і лірику... "Вони лише почали жити..." , - промовить Еллен, прощаючись із обома.
Час від часу у фільмі звучить голос наратора.
У цій кіноверсії увиразнено соціальну відстань між Кеті й Гіткліфом: перша її настійно підкреслює репліками і вчинками, рівночасно відчуваючи внутрішній конфлікт між почуттям і статусом. Гра з Гіткліфом, здається, не має кінця, не знає меж. Але прийде мить, коли Кеті вигукне: "Я і є Гіткліф". Тим самим зітре межу між ними двома. Але вже запізно, бо Гіткліф не почує основного... Лише відчує це, коли Кеті помре на його руках... "Тепер вона моя", - промовить гірко. І прочитає молитву, як прокляття: "Не залишай мене в цій пітьмі, в якій я тебе не зможу знайти..."
Ще один важливий момент: епізод, коли Гіткліф битиме Кеті по обличчю "парою брудних рук", має місце лише в цій екранізації.
Головні ролі в екранізації 1939 року виконують Мерль Обе рон (Кеті) й Лоуренс Олів'є (Гіткліф)
Епізод із Кеті й Гіткліфом на пустищі - як приспів у пісні, як рефрен у баладі
"Буремний перевал" (1970, Великобританія, 104 хв.)
Саме з цієї екранізації стартувала моя мандрівка у світ кінострічок за мотивами роману Емілі Бронте. Режисером фільму став англієць Роберт Фуест. Англійськомовна Вікіпедія підказує, що він здебільшого працював у жанрах фентезі, жахів і саспенсу. Здається, в аналізованій кінострічці можемо добачити ознаки всіх трьох жанрів.
Композиційно екранізація подібна до багатьох інших повнометражних фільмів за мотивами роману "Буремний перевал": від з'яви хлопчика-чужинця до трагедії включно (смерть Кеті, згодом відхід Гіткліфа). Однак є суттєве "але" - преамбула до кінокартини, яка руйнує логіку подій: прощання з Кеті, раптом здалеку зринає вершник на коні... Хто він, зрозуміємо лише згодом, переглянувши фільм, або впізнаємо інтуїтивно, якщо попередньо читали роман.
Певні дисонанси цілком умотивовані: екранізація вимагає "ущільнення" тексту, увиразнення окремих моментів. Згідно з літературним оригіналом Гіткліфу випадає жити у тривалих душевних муках після втрати коханої, а тут все стається стрімко: одна трагедія зумовлює іншу.
Долі спадкоємців двох родів (Ерншоу і Лінтонів) так само опущені - як ще одне підтвердження, що для всіх режисерів і сценаристів важить передовсім історія Кеті й Гіткліфа. Щось є в цих двох від Шекспірових Ромео і Джульєтти...
Виконавцями головних ролей постають Анна Колдер-Маршалл (Кеті) і Тімоті Далтон (Гіткліф). Дехто критикує останнього за надмірне благородство, яке, мовляв, суперечить літературному характеру з його різкою трансформацією по поверненню зі США, натомість позитивно оцінює акторську гру Анни Колдер-Маршалл... Проте, як на мене, оцей "тарзанський" типаж украй личить Гіткліфу. По-перше, циганська зовнішність не оскаржена, по-друге, його гарячий погляд у новому амплуа змушує героїню жалкувати про вчинок (заміжжя з некоханим), а всі глядачі, вочевидь, подумки дорікають Кеті...
Так, трансформований Гіткліф викликає практично стовідсоткову симпатію (можливо, це лише моє враження?), що зумовлює особливе співпереживання... Пригадаймо, зокрема, епізод, коли Гіткліф головою б'ється об стовбур дерева, дізнавшись про смерть коханої. Сила його дикого крику - як доказ невимовних страждань, утрати сенсу життя. Хоча, здається, сенс життя утрачено ще раніше - після почутого з розмови Кеті й Еллен (тут ім'я Неллі)... Пам'ятаєте той епізод, що є і в попередньому фільмі та низці інших кіноверсій?
Не можу не прописати явні паралелі з попередньою екранізацією на кшталт репліки Кеті "Я і є Гіткліф" або окремих слів із молитви-прокляття (звісно, не йдеться про запозичення - лише про спільні акценти у прочитанні).
На відміну від кінострічки 1939-го, тут увиразнено кадр, коли Гіткліф розриває руками могилу Кетті (один із ґотичних епізодів роману, який неоднозначно оцінюють читачі).
Ще наголошу, що смерть Гіткліфа ніби "розмита": чутно постріл, а що саме стається, незрозуміло (як імпульс глядачам для домислів)... Є лише привид Кеті, за яким сліпо й божевільно слідує Гіткліф, намагаючись торкнутися коханої... Здається, що Кеті допомагає Гіткліфу вивільнитися з тілесної оболонки й возз'єднатися їм навіки... Їхнім душам, де час не має сили або навпаки стає всесильним в амплуа ВІЧНОСТІ...
Ще одне... Якщо в попередній картині увиразнено гру Кеті з Гіткліфом, то тут гру останнього з Ізабеллою: Гіткліф стрибає з балкона будинку Лінтонів, на ходу цілує Ізабеллу й вискакує на коня (романтичний мотив, чи ж не так?). Чоловік Кеті дужче переживає за двері кімнати, ніж за дружину. Доки не дізнається про її вагітність...
З'ява вершника наприкінці засвідчує, що стрічка має "кільцеву" композицію (обрамлення).
.jpg)
Кадр, у якому й сила почуттів, і дикість натури Гіткліфа, котрий не спроможний змиритися зі статусом Кеті та її життєвим вибором
Чорно-біле фото Кеті (Анна Колдер-Маршалл)
Попри тугу за Гіткліфом, Кеті обіцяє Едгару Лінтону подарувати щастя
Іан Огілві в ролі Едгара Лінтона
"Буремний перевал" (2009,
Велика Британія, 137 хв.)
Фільм-серіал, що складається з 2-х серій, - продукт режисерки Кокі Гідройк. Стрічка отримала численні схвальні відгуки. Вочевидь, у цім є й заслуга акторів - Тома Гарді (у ролі Гіткліфа) й Шарлотти Райлі (в ролі Кеті).
І все ж, після перегляду екранізації 1970-го з чорнявим і статним головним героєм мене направду ошелешив саме такий образ Гіткліфа - русявого й нижчого за зростом (хай навіть 175 см, проте Тімоті Далтон перевершує Тома Гарді на 10 см!).
У кожному разі перше питання, яке вирвалося з моїх вуст: де прописана Емілі Бронте циганська зовнішність героя?
Між іншим, у 2014 році Шарлотта Райлі й Том Гарді одружилися. Вочевидь, сила кіношної пристрасті зіграла свою роль...
Переваги екранізації 2009 року
-
Сюжет кінострічки НАРЕШТІ виходить за межі історії Кеті й Гіткліфа - в канву вплітаються також долі їхніх спадкоємців. Це певною мірою може бути потрактовано як виклик іншим екранізаціям, у яких увиразнено одну сюжетну лінію, а також як імпульс до роздумів стосовно повторюваності драм у межах двох родів (Ерншоу/Лінтони), циклічності буття, явних аналогій: що це - фатум чи наслідок дитячого травматичного досвіду, "чорна мітка" чи карма?
-
Зачіска Гіткліфа (Тома Гарді), його в'юнке довгувате волосся все ж допомагають герою вирізнятися в середовищі, а отже, цей типаж стає ""родзинкою" кінострічки, унікальністю рецепції. Зрештою, чи стачить на всі екранізації високих і смаглявих? У кожному разі циганська вдача Гіткліфа виявляється і в особливому поводженні з кіньми, і в певному "відьмацтві" (здатності наврочити, накласти прокляття - хай навіть на себе).
-
Ґотичні мотиви як ознака жанру horror - специфічна риса аналізованої кінокартини. Не спойлеритиму, лише відзначу: те, що не вдається Гіткліфу з екранізації 2011-го, тут МАКСИМАЛЬНО візуалізовано.
-
Містичне як ознака жанру фентезі (світи живих/мертвих перетинаються).
-
Відносний happy end - порівняно з іншими кіноінтерпретаціями.
Вибір акторів
Якщо Гіткліф/Том досить органічно вписується в контекст ХІХ століття, попри певні вищезгадані розходження в зовнішності, ба більше - йому вдається бути переконливим у демонстрації дивацтва й божевілля зрілого Гіткліфа, то Кеті/Шарлотта - як на мене, сучасна дівчина, котра на машині часу перетинає темпоральні виміри й опиняється в позаминулому столітті. Чужою чи то "штучною" видається вона в тій давній атмосфері! Маючи сумніви щодо свого бачення, перепитала в доньки: та підтримала. Не нав'язуватиму власних (наших сімейних) візій чи очікувань. Раджу кожному/кожній переглянути фільм особисто й зробити свої висновки.
Щодо "але", яке має місце: зі зміною зачіски, поступовим дистанціюванням від Гіткліфа (за сюжетом - після перебування в будинку Лінтонів) Кеті трохи "виправляється" й обережно адаптується до відповідної часової площини.
.jpg)
Гіткліф із Ізабеллою (виконавиця ролі - Розалінд Халстед)
Цікавий факт
навмисно чи ні, але молодша Кеті (донька Кеті-старшої
та Едгара Лінтона) й Гортон (син Гіткліфа й Ізабелли) дивним чином нагадують відповідні типажі Кеті й Гіткліфа
з екранізації 1970-го.
Більше того, виправляють помилки останніх -
бодай на цім світі
Кеті-молодша й Гортон (виконавці ролей -
Ребекка Найт і Ендрю Хоулі)
"Буремний перевал" (2011, Велика Британія, 129 хв.)
Екранізація, що з усіх переглянутих чи не найдужче мене шокувала (за винятком horror-мотивів зі серіалу 2009-го)... Ні, не руйнуванням логіки подій, "переписуванням" сюжету чи "псуванням" витвору Емілі Бронте... Йдеться про образ Гіткліфа. Те, що його "висвітлили" у кінострічці 2009-го, здалося дитячою забавкою, коли я почала дивитися цю картину. Адже тут Гіткліф - афроамериканець! Перше, що подумалося, - відмовитися від перегляду... І це жодним чином не вияв расизму! Просто особисто мені важко було усвідомити, як можна так далеко відійти від першотексту й "очорнити" головного героя...
Але в ході перегляду кінострічки всі побоювання, застереження, упередження канули в небуття... Ба більше - фільм мені сподобався. Навіть дуже! Перепрошую, забула згадати ім'я режисера: це Андреа Арнольд, яка ще й виступила в ролі сценаристки разом із Олівією Гітрід. Головні ролі Кеті й Гіткліфа виконували відповідно Кая Скоделаріо та Джеймс Гаусон.
Саме ця екранізація, як на мене, вдалася невимовно чуттєвою. Дехто закидає мінімалізм діалогів, добачає так званий ефект німоти. Проте насправді має місце витончена майстерність у продумуванні деталей - зорових/слухових/дотикових. Кожна макрозйомка щось увиразнює, надто коли дещо повторюється, тим самим фіксуючи увагу глядача на певному образі (вбитий заєць, підвішений за ошийник пес, гусяче пір'я, рукавички Гіткліфа, червона сукня Кеті та її волосся, що розвіюється, дикий свист північного вітру, дзижчання комах, гра сонця перед зустріччю Гіткліфа з Кеті після розлуки тощо).
Щодо атмосфери, то вона вишукана й красива в кожній екранізації. Не знаю точно, чи то заслуга тексту Емілі Бронте, чи то вміння команд (від режисера до акторського складу включно), але кожна кінострічка за мотивами роману "Буремний перевал" - особлива й жива, різнобарвна (навіть якщо вона чорно-біла), поліфонічна (насичена співом птахів, шумом вітру або дощу, дзенькотом води)... А ще - неповторна зі своїми сильними кадрами, емоційними епізодами. Так, якщо Гіткліф у фільмі 1970-го розриває могилу Кеті руками, то цей Гіткліф лопатою розкопує, намагаючись розкрити забиту труну, проте йому не вдається... Але від того вчинку й дикого крику волосся у глядачів стає дибки... Якщо вони, звісно, ще не дивилися екранізації 2009-го...
Аналізований фільм може слугувати за тренінг на тему "Вчимося інтерпретувати деталі" або "Коли промовляють деталі...". У кожному разі ця екранізація перевершує попередню (2009 року) за атмосферністю, чуттєвістю, хоча й поступається за частотою реплік і діалогів. Ніби закликає - вчіться бачити незриме й чути мовчазне...
Саундтрек від гурту "Mumford & Sons" із вимовною назвою "The Enemy" ("Ворог") множить констатовану чуттєвість.
Кеті й Гіткліф у юності на вересовому пустирі.
Ця дівчина спроможна в емоційному пориві вискубти чуприну з голови Гіткліфа й розвіяти її вітром і рівночасно має дивовижну силу зцілювати рани
на тілі Гіткліфа своїми вустами
Кеті й Гіткліф після трирічної розлуки.
Ця молода жінка може придавити черевиком обличчя Гіткліфа або дати йому ляпаса,
але дослівно вмиратиме на руках коханого.
Аби потім стати чайкою й покликати за собою
у вічний політ....
"Буремний перевал" (2022, США, 154 хв.)
Наразі крайня екранізація за мотивами роману Емілі Бронте, тож, вочевидь, не гоже її оминати увагою, хоча й викликає вона низку питань.
Режисер кінострічки - Браян Феррітер.
Якщо в попередніх кіношних інтерпретаціях відчувається прагнення максимально репрезентувати епоху в її деталях і занурити акторів та глядачів у неї, то тут, здається, епоха стає лише тлом для розгортання конфліктів, людських драм, вимальовування характерів, психотипів. Ніби минуле екстраполюється на сьогодення, комплекс давніх проблем сягає сучасників. Звісно, є вічні теми, які не стираються часом, проте атмосфера доби теж важить чимало. Тим паче після переглянутих кінострічок... У зіставленні з ними... Тож, як на мене, тут запропоновано достоту модерну кінорецепцію роману Емілі Бронте: так, ніби все це відбувається не в позаминулому столітті, а тут і зараз. Навіть будинок Лінтонів видається сучасним - хіба що з ледь видимим серпанком архаїки.
Як і екранізація 2009 року, фільм 2022-го не фіксований на одній сюжетній лінії (Кеті - Гіткліф), а відтворює й долі молодших представників двох родів (Ерншоу/Лінтони) - Кеті (Катрин) молодшої, Гортона (сина Гіндлі), Лінтона (сина Гіткліфа й Ізабелли).
Початок кінострічки має ознаки психотрилеру (містична таємничість, увиразнена голосом господаря та його прихованим обличчям, відповідний музичний супровід, окремі спецефекти цьому сприяють), хоча подальше розгортання психодрами Гіткліфа утримує це враження якнайдовше.
Виконавцями ролей Кеті й Гіткліфа є Джасмин Жандро і Браян Феррітер. Останній, як бачимо, постає рівночасно у двох амплуа - режисера й актора. Чи ж не тому, що на роль Гіткліфа не знайшлася інша гідна кандидатура, яка б утілила режисерський задум на 100%?
Голос Неллі Дін як нараторки часто-густо нівелює необхідність діалогів.
Кеті й Гіткліф направду пасують одне одному циганською зовнішністю. А шарфик вересового відтінку на плечах героїні "заповнює" оголену порожнечу скелястого пустиря.
Маю всі підстави стверджувати, що кіноінтерпретація 2022-го сконцентрована на образі Гіткліфа, його психодрамі. Звідси - низка монологів героя. Саме він і є головним. Інші - вторинні. Їхня роль - допомогти розкрити образ Гіткліфа максимально повно. Упродовж кінострічки герой трансформується двічі: вперше по смерті Кеті, еволюціонуючи до руйнівника, який прагне помсти ворогам через їхніх дітей (Гортон, Лінтон, навіть Кеті-молодша, народження якої для Гіткліфа символізує смерть коханої); вдруге - наприкінці життя через усвідомлення, що помста, яка вже не дарує насолоди, губить своє першочергове завдання. Отже, йдеться про шлях спочатку до темряви, а потім - до світла. Остаточний відхід Гіткліфа в цім фільмі інакший - радше символічний.
Загалом останні екранізації і роману Шарлотти Бронте "Джейн Ейр", і "Буремного перевалу" Емілі Бронте орієнтовані вже не на відтворення сюжету (як попередні кінострічки), а на розкриття психології героїв, сенсів їхнього буття. В цьому, вочевидь, особливість нових прочитань (перепрочитань) творів світової класики. Творів сестер Бронте зокрема...
Гіткліф (Браян Феррітер)
Едгар Лінтон (Нейтан Міллс)
Кеті (Джасмин Жандро)
Гіндлі (Раян Пфайфер)
Гортон (Трой Гатрі)
Здавалось би, що вже можна на цьому ставити крапку -
бодай умовну...
Проте
"Незнайомка
з Вілдфел-Холу"
роман Енн (Анни) Бронте
Видана під чоловічим псевдонімом Ектон Белл, книга наймолодшої з трьох сестер Бронте "Незнайомка з Вілдфел-Холу" (1848) отримала дві екранізації (1968, 1996).
.jpg)
Серіал 1996 року за мотивами роману Енн Бронте
здобув низку нагород.
Тож маємо нагоду продовжувати
нашу літературно-кіношну мандрівку...
