Сергій Лукович Носань (1939 - 2019) - український поет, прозаїк, драматург, публіцист, журналіст.
Член Національної спілки письменників України (з 1977 року), Національної спілки журналістів України. Заслужений діяч мистецтв України (2004). Лавреат низки премій: літературно-публіцистичної премії "Берег надії" ім. Василя Симоненка (1995), літературно-мистецької премії ім. Михайла Старицького (2002).
Очільник Черкаської обласної організації НСПУ (1987 - 1991).
Митець, літературна спадщина якого вражає розмаїттям - як жанрово-стильовим, так і тематичним. Читачі різних вікових категорій, досвідів, уподобань обов'язково знайдуть собі текст до душі.
У набутку Сергія Носаня є й поезії, й мініатюри, й оповідання, й новели (зокрема у форматі інтелектуальної прози), й повісті, й романи, й документальна повість-реквієм, й "український народний казковий роман", і літературні казки для дітей, і драматичні поеми, й філософська містерія, й роздуми над прочитаним (есе).
Сергій Носань народився 1 липня 1939 року. Його "малою" батьківщиною є хутірець Дубинка (село, що спершу належало до Полтавської області, а з 1954 року - до Черкащини). І все ж у деяких джерелах досі згадується село Чехівка Чорнобаївського району. Вочевидь, причину такого інформаційного дисбалансу варто шукати у трагічній долі хутірця з поетичним іменням Дубинка, що входив до сільради Чехівки, але був затоплений "штучними" водами Кременчуцького водосховища.
Щемливий опис первозданно-незайманої Дубинки зафіксований письменником у "Слові від автора" до книги "У полум'ї листя":
"...я народився і виростав у маленькому селі Дубинка, що містилося на лівому березі Дніпра серед реліктово-мальовничої краси низинних просторів з сінокісними луками, гаями, малими річками, озерами, болотами, такими щедро багатими на рибу, гриби, ягоди, цілющі трави, всіляку дику звірину і птаство... І все це: землі, води, дерева, повітря - було тоді екологічно-чисте, здорове і неповторне в своїй первозданній вроді і, як здавалося нам, - невичерпним і вічним, посланим від Творця Всевишнього скарбом".
Сергій Носань між рядками засуджує не лише вплив людини на природні ресурси, а й свідоме винищення російською імперією українського світу, що маскувала свою руйнівну політику за прогресом (будівництво гідроелектростанцій задля поповнення електроенергії). Звідси - позиціонування Кременчуцького моря гнилим, велетенською калюжею, яка поглинула, зокрема, Дубинку разом із майже сотнею "древніх сіл і хуторів з їхнім одвічним укладом життя, традиціями і звичаями, тисячами малих і великих пам'яток історії, археології, культури; тисячі гектарів луків, хлібних ланів, гаїв, озер і джерел...".
Письменник у цім контексті мовить не лише про винищення ландшафту, людських матеріальних надбань, а й про спотворені долі, зіпсуті ментальні світи, вимушену еміграцію, яка скидається на депортацію ("розвіявши людські родини по різних закутках світу").
"Тепер на місці рідного хутірця котить свої хвилі Кременчуцьке водосховище, яке, розлившись, безжально ковтнуло й рідний клаптик землі, і казкові придніпровські чорноземи, і незвідані нетрі лісів", - писав Анатолій Костецький у передмові до книги Сергій Луковича "Сонячний ранок".
Як можемо виснувати, для Сергія Носаня втрата "малої" батьківщини була особистою трагедією, Черкаське море він сприймав як руйнівну стихію, що поглинає (поглинула!) все живе. Про це, зосібна, документальна повість-реквієм "Ой Дніпро, Дніпро!..", написана й видана 1991-го.
Беззаперечно, Сергію Луковичу не вдалося ні забути, ні пробачити. Він відчував цей невтоленний біль до останнього подиху, а спогади про рідну Дубинку наснажували його до останнього удару серця:
"я досі живлюся духовною і душевною пам'яттю про ту потоплену Атлантиду - землю мого дитинства і юності, хоч і живу вже в іншому часі іншої епохи серед злочинних наруг над недовимерлою і недознищеною красою і продовжуючи писати..." (з передслова до книги "У полум'ї листя").
До речі, на місці хутірця видніється острівець, який так само йменують Дубинкою... Либонь, мов корінець, який не вдалося знищити... Або ж пагін, який пустило селище з поетично-моцною назвою - на знак життя....
Майбутній письменник виховувався у хліборобській родині з козацьким корінням. Як цитує професор Володимир Поліщук у "Літературній енциклопедії Черкащини" : "обоє батьків - вихідці з родин вільних козаків, що займалися хліборобством, рибальством і торгівлею".
На жаль, радість дитинства була затьмарена Другою світовою. Більше того, війна зумовила особисту трагедію, ставши причиною напівсирітства маленького Сергійка: батько 1941 року вирушив на фронт і 1943-го загинув.
Сергій Носань - представник так званого покоління "дітей війни". Жахно думати, що нині формується нова така генерація...
Письменник зізнавався, що тата не пам'ятав, адже був надто малим, коли той пішов воювати, але якийсь чоловічий образ час від часу зринав у його свідомості. За словами мами це й був батько... Повертався до сина з далекого позамежів'я...
"У пам'яті хлопчика лишилася розпечена степова дорога й дужі чоловічі руки, які довго-довго несли його, міцно притискаючи до гарячих грудей, де билося велике серце...", - писав Анатолій Костецький.
Вдівство наклало важкий карб на подальшу долю матері, звалило тягар на її тендітні плечі. Жінка змушена була працювати в рільничій бригаді. Це не могло не вплинути на якість життя, пришвидшило її смерть...
Сергій Носань середню освіту здобував почергово у трьох сільських школах: перші чотири класи закінчив у рідній Дубинці, восьмирічку - в сусідньому Панському, десятирічку завершував у Мельниках.
По закінченню школи працював у будівельній бригаді.
Упродовж 1957 - 1961 років проходив військову службу. Після демобілізації працював матросом держохорони.
1967 року завершив навчання в Черкаському педагогічному інституті (філологічний факультет). Затим учителював на Київщині.
З 1970-го займався журналістською діяльністю у друкованих ЗМІ Черкащини (Кам'янка, Черкаси).
У 1990 - 2000-х роках Сергій Носань був одним із фундаторів низки черкаських газет: "Черкаси", "Місто", "Нова альтернатива" тощо.
Потяг до слова відчував зі шкільної парти. Перші проби пера були поетичні, згодом митець переключився на прозу і драматургію. Публікуватися Сергій Лукович почав у 1972 році на шпальтах місцевих і всеукраїнських газет як новеліст. Кохався в жанрі етюдів-мініатюр. Саме їх вважав своїм літературним почином:
"З самісінького початку своєї дороги в літературу я писав коротку прозу, назвавши цей жанр етюдами.
Точніше було б сказати, що саме з них - етюдів - таких собі побіжних словесних акварельок і гравюрок і починалася моя творчість, моє входження в слово, в безбережну ауру незгинної рідної мови" (зі "Слова від автора" до книги "У полум'ї листя").
1990-і стали щедрими на драматургію.
Публіцистична й літературно-критична діяльність С. Носаня розвивалася паралельно до творчої царини.
Своїми світочами й наставниками Сергій Лукович вважав Олеся Гончара і Григора Тютюнника. Тому й так тішився листам від Олеся Терентійовича, радів, мов дитя, коли випадково натрапив у столичній книгарні на "Щоденники" старшого колеги по перу. Саме О. Гончар, прочитавши новели С. Носаня "Кущ картоплі" й "Рушниця", дав позитивний епістолярний фідбек, а також додав - ніби здійснив своєрідну посвяту в літературу: "...Вашій душі є що сказати. Отож, не марнуйте себе ні на що, а віддавайте час передусім творчості, на діло святе". Ці слова, либонь, вели письменника літературною стезею до вершин упродовж усього подальшого життя, були напутнім знаком та оберегом.
Сергій Лукович направду мав острах згаяти, змарнувати час, відведений йому на землі. Тож творив щоденно, не бовся братися за нове, пробувати себе в незнайомих жанрах, витворювати нові. Коли бракувало грошей на добротні видання, не цурався книг-"метеликів": вони допомагали йому підтримувати зв'язок із читачами. У низці творів порушував проблему сенсу людського буття, власного зокрема. Цінував і любив життя, світ, родину. Книги адресував найріднішим і найближчим - дружині, дітям, онукам, правнукам. Намагався осмислити минуле (власне, національне, планетарне), вочевидь, не завше навмисно, а почасти інтуїтивно проєктував роздуми на майбутнє - зокрема те, що стало для нас теперішнім. Відчував природу, кожну рослинку, кожну квіточку, кожне деревце, знав їхню мову, передавав ці знання дітям, онукам, правнукам, малим і дорослим читачам. Плекав пам'ять, звичаї, традиції. Налаштовував незримий зв'язок зі всесвітньо відомими постатями - Вінсентом ван Гогом, Ернестом Гемінґвеєм. Намагався осягнути долю, драму, добу кожного з них. Прагнув літературно осмислити образи гетьманів Богдана Хмельницького, Івана Мазепи. Вочевидь, першому дати шанс на реабілітацію, другого очистити від анафеми. Апелював до драматичного (переяславського) відтинку в долі Тараса Шевченка, аби з'ясувати мотиви написання "Заповіту", зануритися "під шкіру" Великого Земляка й пережити з ним біль - фізичний і ментальний. Порушував табуйовану за совєтських часів тему (причини смерті Василя Симоненка), привідкриваючи завісу в імперіалістське пекло.
Любив Черкаси, але село в текстах Сергія Луковича таки переважує. І це не дивно, адже село ближче до природи. Людина природна - гуманніша за цивілізаційну. Вона уособлює одвічні моральні цінності, плекає пам'ять про родове дерево, шанує природу.
23 лютого 2019 року Сергій Носань відійшов у засвіти.
Черкаська видавчиня Юлія Чабаненко досі подячно згадує Сергія Луковича, адже саме на книгах цього письменника здобувала свій перший видавничий досвід.
У Черкасах і Кам'янці систематично відбуваються літературні вечори, на яких ушановують пам'ять видатного земляка. Своїми теплими спогадами про спілкування зі Сергієм Носанем ділиться письменниця, композиторка, заступниця директора Кам'янського державного історико-культурного заповідника з наукової роботи Таміла Чупак. У її статті ("У «Всесвіті Слова» Сергія Носаня") йдеться, зокрема, про дорогу серцю письменника Кам'янку, з якою його поєднали не лише професійна діяльність і творчість, а й любов; наприкінці додано світлини з родинного архіву.
Кам'янка оприсутнилася в життєвій і творчій біографії С. Носаня як окремий, проте вагомий період, адже в цьому атмосферному містечку митець мешкав, працював і творив упродовж 20 років. Про Кам'янку в долі Сергія Луковича, нерозривний і направду духовний зв'язок останнього з цим містечком, вулицю, названу іменем письменника, мовиться на Фб-сторінці Кам'янського державного історико-культурного заповідника («Кам’янка для мене, як Божий знак…»). Сергія Носаня «кам’янчани називають земляком, хоча він і не народився в нашому місті, - зазначає Таміла Чупак і підсумовує: - Кам’янка навіки вкарбувала ім’я письменника у свою історію, віддячивши увагою за увагу, прихильністю за прихильність, любов’ю за любов. І тою дивовижною, божественною, всеосяжною любов’ю пронизані всі його книги, які назавжди залишаються з нами».
Цікавий факт: у фондах Кам'янського державного історико-культурного заповідника зберігається цінний експонат - друкарська машинка, яка належала Сергію Луковичу і яка, либонь, пам'ятає дотики пальців письменника, для котрого Кам'янка, безперечно, була місцем сили й любові.
До речі, саме Любов - найголовніший сенс, ключовий двигун, найдорожчий дар. Вона в основі кожної книги митця.
"Навіть крихітний промінчик Світла Любові здатен не тільки зігріти й окрилити душу, а й повести людину творити добро на землі", - переконував Сергій Носань.
За життя Сергій Лукович завше безвідмовно підтримував творчу молодь. Неодноразово зустрічався з юними читачами у стінах Черкаської обласної бібліотеки для дітей, зокрема презентував книгу "Реп'яшок", про яку буде мова далі.
Його книги й досі користуються попитом у дітей молодшого й середнього віку, низка творів митця входить до шкільних хрестоматій. І тут немає нічого дивного, адже в текстах Сергія Носаня пережите й відчуте автором єднається з його багатою фантазією, мудрою іронією, вродженою інтуїцією, набутою майстерністю.
Сергій Носань належав до того покоління, представникам якого були невідомі PR і маркетинг, тоді ще не були впливовими соцмережі, не був розвинений формат подкасту. Сергій Лукович був напрочуд талановитою і рівночасно скромною людиною.
Полюбляв усамітнюватися (такими нерідко є і його персонажі).
Знайти архівні світлини чи відео зі Сергієм Носанем - за диво й щастя.
Пропонуємо вашій увазі випуск телепередачі "Суботнім вечором", гостями якої були
письменник і видавчиня Юлія Чабаненко.
Сергій Носань - автор численних книг, але їх важко підрахувати. Адже деякі видання побачили світ у кількох редакціях, доповнювалися новими творами.
Перша повість "Стежка в зеленому житі" (1976), надрукована в журналі "Вітчизна", стала дебютом Носаня-прозаїка. Далі з друкарської печі з'являються видання повістей та оповідань "Стежка в зеленому житі" (1977), "Пір'їна з крила Жар-птиці" (1979 - про майстра народної творчості з Кам'янщини Макара Муху),
"Сонячний ранок" у кількох редакціях (1981, 1989, 2017), "Чисті плеса" (1981), книги повістей "Час глибокої осені" (1979), "Високі-високі гори" (1984), "Вогонь, що спалює дотла" (1989), "Вдова" (1992), "Сонцем осяяний острів" (2015) та ін., романи "Метеори" (1986), "Голгофа любові" (1986, 1989, повний текст "історичного художньо-документального роману" - 2006), "українського народного казкового роману" "Диваківці, або Котигорошко і Понтій Пілат з Холодного Яру" (2008).
Поміж так званих книжкових "метеликів" низка видань: "Вибір" (притча, 1999), "У всесвіті слова" (2001),
"У затінку сонця" (2007), "У полум'ї листя" (2010), "Візок під дощем" (новела у форматі інтелектуальної прози, 2012), "Війна не закінчилась" (2013), "Велика риба. Пам'яті Ернеста Хемінгуея" (2016) тощо.
Побачили світ два видання вибраних різножанрових прозових творів у двох томах (2009, 2015).
Проза Сергія Носаня оперта на реальне, те, що автором пережито, відчуто, почуто, побачено. Тим-то йому (авторові), безумовно, довіряєш. Прозові тексти Сергія Луковича прикметні морально-етичною, духовною, родинною, екологічною тематикою. Чи не в кожному творі натрапляємо на сентенції, які претендують на статус афоризмів. Звідси - притчевість як одна з ознак стилю письма С. Носаня. Ліризм, гумор, іронія теж супроводжують і автора, й читача, й героїв. На схилі віку з'являється наскрізний світлий смуток, який не оскаржує означеного вище.
Жанрово-стильова палітра - напрочуд широка. Вона синтезує традиційне й новаторське. Етюди,
оповідання, новели, новели як інтелектуальна проза, новели-притчі, повісті, повісті-фрески, фрески, повість-реквієм, "маленька повість", "народний казковий роман". Є низка текстів, що поєднують риси жанрів, сплітаються між собою, творячи синкретичний жанр (метажанр), навіть подибуємо сплав прози й поезії, прози і драматургії. Прозові етюди, мініатюри кортить розглядати, інтонаційно читати як верлібри. Збірки на кшталт "У полум'ї листя" вирізняються особливим ліризмом, що є ілюстрацією розмивання меж між епосом і лірикою.
Багата якісно й кількісно літературна спадщина Сергія Носаня містить чималий пласт книг для дітей:
вищезгадана збірка "Сонячний ранок" (низка оповідань і повість; 1981, 1989, 2017), "Казки для Кирилка" (переважно проза, але наприкінці вміщено кілька віршів; 2006), "Данилків календар" (до прози додано вірш; 2010), "Реп'яшок" (повість; 2017).
Понад 15 драматичних творів дають право позиціонувати автора драматургом. У цім аспекті чи не найвідомішою є книга "Судна ніч" (1998), куди ввійшли драматичні поеми "Остання мить", "Судна ніч", "Мазепа", "Моя любове, моя Мадонно!", філософська містерія "Вигнанці" (далі про цю книгу і вміщені твори буде докладніше).
Окрім названих, С. Носань написав драми на шевченківські мотиви "Та не однаково мені", "Летаргічний сон", "Заповіт"; "Агнець" (про Тодося Осьмачку), "Розп'ятий" (про Івана Нечуя-Левицького), "Гонта"; трагікомедії на теми письменникового сьогодення "Вечеря", "Рубіж", "Ювілей", "Монолог" тощо.
"Для більшості драматичних творів Носаня властива метафорична, символічна ускладненість, гострота конфлікту чи проблема вибору для головного героя. Драматург доволі активно оперує біблійною образністю, притчевістю, незрідка в його драмах помітні "впізнавані" інтертекстуальні фрагменти, доволі ефективне користування хронотопом", - відзначає професор Володимир Поліщук.
Драми "Остання мить" і "Судна ніч" мали успіх як театральні дійства на сценах відповідно Черкаського й Запорізького драмтеатрів.
Щодо поезії, то збірка віршів "Симфонія весни" (2008) присвячена дружині Валентині (у дівоцтві Гордієнко, по чоловікові Носань). Наприкінці вміщено спільне фото.
Публіцистична й літературно-критична спадщина вміщує, зосібна, есе про Т. Шевченка "Геній правди" (1989), нарис "Господарі нив голубих" (1998), "зведені фрагменти з однойменної драми" "Зоря "Полин"" (1999), сценарій документально-публіцистичного відеофільму "Тут народилась Україна" (2012), нарис про Костянтина Світличного "Людина з усмішкою" (2012), передмови до книг.
Книги Сергія Носаня
Поезія
.jpg)
"Симфонія весни" (2008) - поетична збірка, присвячена дружині Валентині Носань (у дівоцтві Гордієнко).
Одна з книг Сергія Носаня, що увиразнює та оспівує Любов в її найдовершеніших виявах і сенсах. Автор розглядає видання як цілісний твір з інтимним змістом. «Кожне слово писалося так, як бажала душа і хотіло серце. У будь-якої людини є свої сокровенні почуття… І хай би там як не складалася доля, які б випробування і скрути, моральні й матеріальні, не випадали на твоєму шляху, а вони, ті сокровенні почуття, впродовж років і десятиліть, не тільки не міліють і не пригасають, а бережуться в душі, як щось, ніби й узвичаєне, буденне, але одночасно таке невимовно дороге, неповторне, святе, що існує в тобі поза твоєю волею, мов безцінний дар, посланий Звище – єдиний і неосяжний. Ім’я цим почуттям – Любов», – з авторського передслова.
Митець позиціонує Жінку як Дружину, Друга, Матір, Берегиню, Музу.
Кохана Жінка «надихає, окриляє і сяє, мов дороговказна зоря і яку ти з плином часу все більше бережеш, цінуєш і відкриваєш у нових незнаних гранях».
Назва цієї поетичної книги артикулює єдність із музикою. Хто ж творець Симфонії Весни? Безумовно, люблячий чоловік, витвір якого – Любов. Істинна Любов не стирається часом, не оскаржується ані старінням плоті, ані втомою душі. Вона зцілює і надихає, нівелює плин і безпощадність часу. Вона є рушієм до творчості, двигуном життя, оберегом пам’яті – про першу зустріч, перше побачення, перший цілунок…
***
Згадую пізній зимовий вечір.
Ми гуляли з тобою по місту…
Падав тихий, густий і лапатий сніг.
Я тримав твою руку в своїй.
І ми загубилися серед сніжинок.
І були, ніби в лісі – одні-однісінькі.
І сталося диво – наш перший цілунок,
Весь у росинках танучих в ньому сніжинок…
Перший цілунок, що залишився з нами
На все життя. І цвіте на вустах
Невидимо, як квітка папороті.
Навіть через роки Істинна Любов береже Світло й Тепло двох сердець… І не стирається незрима ниточка між двома душами…
***
Старіє плоть.
А душі в нас, як і раніш,
Весняно молоді і сонячні такі ж.
І обзивається зозуля,
Яка давно колись…
Літа любові нам кувала.
І дивно так: зима надворі
сива-сива,
А нам і взимку – літа любові
Кує зозуля… довго-довго,
Десь заховавшись поміж сердець.
Істинна Любов, як мовлено у вірші, що довершує цю книгу, "вічним полум'ям горить, І в дивнім плескоті мелодій Її симфонія звучить Одному Богові підвладна, Бо Він і є Любов!" (квітень 2008-го, Черкаси).
Проза
«Сонячний ранок» (2017) – книга, що є колекцією оповідань і повісті «Чисті плеса». Усі вміщені твори об’єднані ідеями любові до природи, прагнення її зберегти, боротьби з людьми-руйнівниками. Автор передмови «Запросини в путь» Анатолій Костецький занурюється в дитинство письменника, витягуючи звідтіль окремі епізоди (втрату батька, тьмяні спогади про нього, затоплення рідної Дубинки). Думається, А. Костецький має рацію, прозираючи корені Носаневої жертовної любові до природи й України загалом у втраті «малої» батьківщини, дитячій травмі, від якої митцеві, вочевидь, не вдалося звільнитися. «Мабуть, і через це він так любить природу рідної України й так самовіддано й відважно бореться за її збереження і своїми вчинками, і своїми творами…».
«Колись давні мудреці казали: хочеш залишити слід на землі – посади дерево, вирости сина й напиши книгу», – мовить автор передмови і припускає, що дерев, певно, в С. Носаня вже «цілий гай». Синів – двійко, а книг – не перелічити… Ніби й недаремно прожите життя, і слід ген-ген який тягнеться за межу, а однак тужно усвідомлювати, що земля сиротіє з кожною такою втратою…
Відкриває книгу оповідання «День блакитної весни», яке просочене звуками й кольорами. Героїня малої прози Оленка полюбляє прогулюватися з татом до лісу, зокрема напровесні, коли природа лише починає прокидатися від зимового сну. Здається, все довкола слабке і мляве, проте кожна дрібниця, кожен порух, кожен аромат, кожен відтінок, кожен звук уособлюють життя. Варто торкнути одну струну – й зазвучить оркестр. Ось, приміром, барвінок… «Торкаємо одну стеблину, а все товариство ворушиться й шерхотливо обзивається…». Дівчинка боїться сполошити будь-кого: ступає тихо й обережно, як справжня гостя. Ось берізка, осока, вільхи, дуби, граби, кущ чорної лози, сосняк, шелюг… І – о диво! – пролісок – як символ весни. Здогадуєтеся, чом весна має блакитний відтінок?
Гарну донечку викохав тато – уважну й турботливу. А ще допитливу, бо Оленка теж може вразити батька, розповісти йому те, чого той ще не знає. Зокрема про козелець – як ще один символ весни.
Зненацька крихітний гелікоптер наближається… Не бійтеся – це джміль.
Стиль письма Сергія Носаня – направду поетичний. Відтак у нього джміль – «мов вуглинка, а на спинці та голівці – дві плямки, мов дві пелюсточки козельцевого квіту прилипли. А над ними – дужими пропелерами мерехтять крильця» (з оповідання «Джмелик»).
Книга Сергія Луковича – справжня енциклопедія народної мудрості. Тут уплетені й рецепти народної медицини (лікувальний ефект чистотілу), й українські традиції та звичаї. Та й природа постає книгою мудрості: коли прогулюємося на її лоні – ніби перегортаємо сторінки («Мудра книга»).
Повість «Чисті плеса» – розповідь про пригоди двох товаришів-однокласників – Василька й Федька, котрі відпочивають у селі Благодатному, що на березі Дніпра. Хлопчики піклуються про природу, рибалять, навчаються варити смачну юшку, а також борються з руйнівниками світу природи – браконьєрами.
Василько береться за ручку й пише щоденник… Адже вражень багацько!.. Особливо якщо річка – море!.. «Глянеш – аж до обрію синь і синь стелиться! Небо високе, а простору стільки, що, здається, мав би крила, то розпростер їх, як отой птах, і цілий би день кружляв та дивився на чисті плеса, на зелені луки».
Повість «Сонцем осяяний острів» (перевидана 2015 року, але писана впродовж 1965 – 1969 років за маршрутом Черкаси – Сокирна – Кам’янка) письменник присвятив колегам і друзям, студентам і викладачам Черкаського державного педагогічного інституту, в якому навчався протягом 1963 – 1967 років. Тепер це Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького, тож книга, безсумнівно, є помічною в контексті вивчення історії вишу. Сергій Лукович із теплом і вдячністю згадує інститутські роки і студентське товариство. Тому ця повість адресована і друзям-однокурсникам: «нашому ні з чим незрівнянному, незабутньому і неповторному тодішньому студентському братству, тій світлій, романтично-окриленій, душевно-самобутній аурі… аурі, що єднала всіх нас у ті сонячно-голубі і веселково-веселі літа».
Йдеться про важливий для С. Носаня відтинок долі, який визначив подальший шлях і до кінця життя не стерся з пам’яті.
«Ті роки <…> зримо, не пригасаючи, живуть у пам’яті і душі моїй, живуть, неначе казковий, огорнутий живописними барвами й омитий шовковими хвилями Дніпра-Славути наш «сонцем осяяний Острів». Він навічно залишиться в ореолі щемливої музики Любові», – зізнавався Сергій Лукович у передслові до повісті.
Замість передмови – лист українського письменника й перекладача з Одеси Степана Ковганюка. У посланні – емоційна реакція адресанта на означену повість: «<…> до четвертої години ранку <…> не міг одірватись. Радійте! Далеко не кожен письменник може похвалитися тим, що від його твору «не можна одірватися»».
Завдяки цьому тексту Ст. Ковганюк із подивом виявив у С. Носаневі нову грань «письменницького таланту» – «тонкий, дуже делікатний гумор». І далі ще переконливіше: «Це, друже мій, теж дар Божий і майстерність – викликати в читача регіт».
Повість відкривається поетичним епіграфом авторства Сергія Носаня:
Весняно збуджена земля,
Любов’ю й радістю
Повитий простір –
Це – Ти! Це – Ти! –
Студентська юносте моя,
Мій сонцем осяяний Острів!
Твір насичений не лише спогадами, а й фрагментами студентських розмов.
Місто на початку повісті (йдеться, безперечно, про Черкаси) – «Відчужено й вороже наїжачилось, набурмосилось і байдуже дивиться крізь тебе своєю камінно-цегляною холодністю…». Не дивно, бо осінь – вітряна, вогка, холодна. Разом із тим за вітер кортить ухопитися, бо він дихає життям: «вихоплюється з-за рогу будинку, шарпає молоді приземкуваті яблуні у сквері, гіллясті чорноклени…».
З погодою контрастує світ мрій та уяви – теплий і затишний. Здається, семантика осені як пори року нівелюється – й осінь набуває символічного змісту: час зрілості.
Черкаси увиразнюються окремими локаціями – узбережжям Дніпра, залізничним і річковим вокзалами, педінститутом…
Життя – як дорога, невідомі маршрути… Вскочиш у якийсь потяг, один із вагонів і їдеш собі далеко-далеко…
Оповідачеві спершу (в реальності чи уяві?) стрінеться приятель Андрій. Далі сюжетна канва розгортатиметься (з любовними трикутниками), але не лінійно, не хронологічно. Виміри часу переплітаються, як мікс свідомого й несвідомого, теперішнього й минулого.
Складається враження, що наратор (ідентично письменник) заходить до навчального корпусу вишу, підіймається його сходами – і з пам’яті поступово виринають нові епізоди…
Повість прикметна характеристикою студентського менталітету:
«Мабуть, тільки студентам притаманна ота категоричність, та широчінь мислення, неприховане ставлення й різко суб’єктивне оцінювання будь-яких життєвих явищ, бо ледь не в кожному з них (і в цьому вони глибоко переконані) живе якщо не геній, то принаймні талант неабиякий. Енергія молодості і щойно здобуті знання дають на це право, породжують упевненість, бо за стосами книжок, в лунких аудиторіях нам здається, що найгеніальніші світові відкриття, чи то наукові, чи мистецькі, творилися дуже просто в мерехтливому романтичному ореолі».
Наприкінці прозопису Сергій Носань артикулює сентенцію Григорія Білоуса: «Кожного ж, мабуть, лелека для чогось приносить на світ» (про сенс буття).
Завершальними є звістка про одруження з Валентиною Гордієнко й поетична присвята з гімном Любові наостанок:
Отак захоплено відтоді –
Вже п’ятдесят натхненних літ
В любові й творчості
Прожито!
"Ой, Дніпро, Дніпро!.." (текст 1991 року, перевидано 2006-го)- документальна повість-реквієм, до якої за епіграф узяті поетичні рядки Тараса Шевченка: «Нема такої України, Немає другого Дніпра».
Перед текстом повісті подано фото листа від Олеся Гончара (12 травня 1992 року), де поряд із високою оцінкою твору, його стислим аналізом (проте із відзначенням ключового зерна!) зафіксовано рекомендації: «Сильна і дуже своєчасна річ. Але що за тираж? Цей твір має бути для всієї України! Доповніть його, сформуйте повноцінну книгу. Не губіть так рано (чи і взагалі залиште живим) «Божого чоловіка». Образ цей має пройти через увесь твір як художня антитеза до «Чорного Птаха». Це сучасна боротьба Добра зі Злом, це Ваше художнє відкриття, не пошкодуйте зусиль, і творові не буде ціни».
Документальна повість-реквієм в анотації артикульована як художньо-документальна повість-есе. Текст було написано відносно недалекого 1991-го про віддалені події 1950-х, а саме: затоплення Кременчуцьким водосховищем значних територій, серед яких і рідна серцю Сергія Носаня Дубинка. Вочевидь, митець не міг передбачити, що вже по його смерті повість здобуде нечувану злободенність. Знову мають місце злочини росії-імперії. Тоді вона зводила ГЕС, а тепер їх руйнує, вкотре затоплюючи українські простори.
Сергій Носань присвятив цей твір «вірним захисникам Дніпра і рідної матері України в усіх її екологічних та духовних бідах». Кортить додати (вочевидь, Сергій Лукович підтримає цю ініціативу) – у «великій війні».
Повість розпочинається знов-таки актуальними описами: «<…> поривчасті вихрасті вітри, котилися над пустельною рівнинністю Кременчуцького водоймища, розколихували жовтаво-зелену хвилю, піднімаючи з дна по безмежних просторах мілководь мертве коріння погублених дерев, затонуле ломаччя, целофанові кульки, консервні бляшанки та різне інше сміття й побутовий непотріб, вимивали з потоплених могил на колишніх сільських цвинтарях людські кістяки в струхнявілих домовинах, кістяки й рештки ще не зовсім зотлілих тварин на скотомогильниках, розмивали й зрівнювали прадавні, ще скіфсько-козацькі поховання й сторожові кургани…».
Пустка, пітьма, пригніченість стають усеохопними. Текст збагачений деталями, які вказують на Катастрофу, що наближається. Чиясь важка тінь час від часу зринає… Мертвий Хутір – безлюдний, за винятком 85-річної бабці, – постає острівцем на краю світу.
«Ослизла» Віща Гора, «руді імлисті води рукотворного моря» – епітети, що посилюють відчуття тривожності. Вони можуть слугувати знаками прийдешнього Страшного Суду, карми, що кожен собі «заробляє» і затим відроблятиме, Апокаліпсису…
Слова молодого картяра про відплату за руйнівну поведінку людини не можуть бути випадковими: «нам даремно не мине, що Віщу Гору розриваємо, нищимо, її народ неспроста назвав віщою. І взагалі… Ми на землі поводимося так, наче які браконьєри, що прилетіли на тиждень-два з якоїсь іншої планети…»
Тінь ближчає… Натяків на Апокаліпсис додається…
Божевілля Федя Іскри – далебі, не вроджене; це відповідь імперіалізму на протест, покара за правду, яку відстоював хлопець. Тепер він – «божа людина», «Божий Чоловік». Досі в пориві з надривом вигукує правду, та чи чують? Зазвичай пояснюють діагнозом.
У творі задекларована думка про Дніпро як символ української культури, духовності, ідентичності. Дніпро уподібнюється до людини. Чинити зло проти річки рівноцінно завдати шкоди людській істоті. «І посягати на долю Дніпра, на його здоров’я і красу – це значить посягати на саму людину, її характер, психологічні особливості, звичаї і традиції цілого народу».
Антагоністом «божої людини» є Чорний Птах: саме його важка тінь є всепоглинальною.
Вимовне оформлення видання: частини відокремлені одна від одної графічною замальовкою чорного птаха.
Затоплення Кременчуцьким водосховищем йменоване Апокаліпсисом.
І, здається, пітьма непроглядна, адже «Пів України – знищили голодомором… Пів України – вибили терором… Пів України – в «морях» безглуздих потопили… Пів України – стронцієм чорнобильським накрили!...»
Проте «із пекла, з попелу, З усіх наруг Встає – ВОСКРЕСЛА!»
Доповненням до повісті є притча «Вибір», суголосна поемі Івана Франка «Мойсей», драматичній поемі Олександра Олеся «По дорозі в казку»: в усіх трьох презентована постать Провідника, протиставлено буття масове/екзистенційне, Світло/Пітьму, інтерпретовано категорію вибору. Ключова проблема екзистенційного кшталту означена в назві притчі. Оприявлена дихотомія «Прірва/Нова Земля». Завдяки цьому тексту увиразнено зміст повісті, поглиблено проблематику, акцентовано переможне Світло, та чи всі його спроможні побачити, впізнати, розгледіти?
Текст притчі можна тлумачити і через міфологічну, і через біблійну оптику.
І птах тут уже не поглинає все своєю важкою тінню, а, розкинувши крила, пропливає...
От що важить Свобода!..
Між іншим, епіграфом до твору взято витяг із Книги Буття про Дерево Пізнання й Дерево Життя. Згадується Каїн із Франкової поеми "Смерть Каїна", який так само постає перед вибором і в результаті проходить еволюційний шлях від сліпоти до прозріння.
“Диваківці, або Котигорошко і Понтій Пілат з Холодного Яру” (2008) – твір, що отримав авторську жанрову дефініцію “український народний казковий роман”.
Назва засвідчує, що тут народна традиція переплітається з біблійною, а також заявлений краєзнавчий аспект.
Задум цього роману, як зізнається Сергій Носань, виник у Кам’янці, де письменник свого часу працював кореспондентом у районній газеті.
"Де ця Диваківка?" – подумаєте. Шукатимете на мапі Черкащини – і не знайдете такого села. Адже Диваківка – це Україна. А диваківці – ми з вами, себто всі українці. Он бачили, ґава полетіла? Не бачили? Шкода. Це та сама ґава, яка мольфарить. Може передбачити весну, приміром. Й омріяну перемогу аби напророкувала нам…
Книга щедра на сентенції, що мають усі підстави бути афоризмами. Ось деякі:
“У небі завжди є те і щось таке, чого немає на землі, тому частіше треба подивлятися вгору”;
“нам останнім часом дуже й дуже відчутно бракує такої висоти духовного зору і такої широти духу”.
Диваківка – місцина, обрана Богом. Пам’ятаєте легенду про творення Богом країн? Відтак ще є надія…
“Він пильно слідкує за нашою еволюцією падінь і виживань, а тому, аналізуючи наше буття, бачить, що все йде не в той бік, у якому би йому хотілося, і Він вдасться ще до однієї спроби і зробить новий Засів.
Тож будемо жити, вірити і чекати”.
Попри філософічність й алегоричність, провідною в романі є іронія. Варто бодай згадати козу, яку бачить чоловік, його дружину, що так гепнула ногою об землю, що в сільському клубі разом зі сволоком обвалилася сцена, а з оркестрової ями вийшла коза Ношпа з барабаном на рогах. Або Васю Верхолаза, в якого зникли штани, а потім ті штани виявили американські астрономи: побачили в телескоп на місяці. Реакція Васі вбиває наповал: “Мене не цікавить, як мої революційні штани і мій кілок потрапили на місяць, мене хвилює інше: як їх дістати звідти”.
“І в цій іронічності органічно переплітаються, проростають одне з одного народна казковість і характерництво, високий ліризм та епічні мотиви, сатира і гумор, дотепний і щемкий філософський шарм” (з анотації).
Книга прикметна впізнаваними локаціями, як-от річка Тясмин.
"У затінку сонця" (2007) - книга, до якої ввійшли новелістика, есеїстика, інтерв'ю Сергія Носаня. У своєму передслові автор мовить про знаковість включених сюди текстів, які публікувалися в різні роки в періодиці.
Видання відкриває лист від Олеся Гончара, де зафіксовано високу оцінку оповідання "Кущ картоплі", а також ключову пораду не марнувати "себе ні на що".
Саме "Кущ картоплі" - перший із поданих тут новелістичних текстів. Втілена тема роду, заторкнуто проблеми знецінення молодшим поколінням традицій, відірваності від рідного дому, має місце дихотомія місто / село. Ярина, яку донька забирає зі села до міста, почувається, як рослина, яку вирвали з рідного ґрунту. Сенс життя губиться. Смуток огортає серце. Фізична слабкість посилюється.
Нарешті Ярина знаходить собі втіху: садовить дві картоплини. З трепетом і тривогою очікує на сходження. І ось - зійшло. Усміхається тепло, радіє дощовим краплям.
Зате донька Ганна навпаки бідкається: мовляв, сусіди насміхаються. Потайки вночі спускається на подвір'я й вириває дві картопляні бадилинки на квітнику.
Фінал новели відкритий, не прописаний чітко. Звідси - розмисли, домисли читача. Адже є надважлива деталь: "У Ганни холодком війнуло по спині".
Наступна новела "Рушниця" теж до останньої сторінки тримає в напрузі. Розповідається про Федька, який, либонь, не приймає вітчима. Мама відчуває чужість, ба більше - дорікає синові за його егоїзм. Федько не приховує нічого, прямо зізнається у своїх нелюбові й боязкості. "Ходить, наче крижина в одежі", - матері про вітчима.
І ось якось вітчим пропонує пасинку поїхати з ним на острів, аби перевезти сіно. Бере рушницю - мовляв, качку встрелити за нагоди...
Рушниця - художня деталь, яка триматиме тривожність у фокусі до останнього.
Чому гострі голочки гаряче пробіжать в матері під самісіньким серцем і підкотяться до горла?
Таки мав рацію Олесь Гончар, коли писав Сергієві Носаню: "Ви, як і Григір (Тютюнник - Г. К.-С.), вроджений новеліст, а в нашій сучасній прозі це - рідкість".
Голку в серці лишить і новела "Додому". Ничипір Веремієнко, який відзначає вже своє 87-ліття, отримує привітання від синів, тішиться подарованому солом'яному брилю, позаяк той вертає його в молодість, у спогади про дружину. Нечипір марить бажанням повернутися додому. "Де ви всі народилися й росли..." - говорить синам. Відмовок не приймає, відчуває, що саме сьогодні на часі.
Син Іван везе батька до колишнього хутора, якого нема... Вловлюємо вкрай суголосне втраті автора, його переживанням: "І хоч щезли й батьківське дворище, і сам хутір, але все тут: кожна травинка, деревце, кожна лугова і берегова квітка, голубий блискіт Сріблянчиної води - все довкола було невимовно рідне, близьке серцю, гріло душу і будило такі щемливі спомини..."
Скільки тривог виношує в серці Іван, коли спостерігає за батьком, але його "Тату" наприкінці розриває аркуш із текстом.
"Мементо морі (або Наодинці з самим собою)" - есе з підназвою "Роздуми з приводу, якого не було".
Щось на кшталт екзистенціалістсько-філософських текстів Мирослава Дочинця.
Есе, яке теж кортить розщеплювати на цитати:
"ДУМАЙ про смерть.
Думай!.. Хто ти?.. Від якого роду й народу?..
У суєті суєт і в хвилини спочинку та спокою...
Думай, виконуючи своє призначення у цьому жорстокому світі.
Думай про смерть...
Думай, з якою метою Господь благословив тебе побути на цій Землі..."
Укотре С. Носань проговорює травму - власну й собі подібних: "Щовесни я беру букет перших квітів і несу до Дніпра, опускаю на гнилі води водоймища-"моря" - цю братську могилу знищених, потоплених сіл, між яких і моє... - жовтіє з-під зелено-брудної води козацькими костями на старому розмитому цвинтарі "безхозных" могил".
І далі - про непроминальність травми: "Як невигойна рана сочаться болем душа і пам'ять".
З тяглості травми походить бажання автора уберегти природу від будь-якого руйнівного впливу. "Не шукаймо ворогів десь збоку, у близьких чи далеких краях: вони в нас самих".
Завершує книгу спогад про Григора Тютюнника "Крила його душі", з яким Сергій Лукович зустрічався в Кам'янці. Григір Тютюнник не лише був майстром новелістики, а й, за словами С. Носаня,
мав "великий талант бути Людиною в усіх її найвищих вимірах".
“Досвіток вічного літа” (2005) - повість, яку Сергій Носань присвятив “осінньому листю і весняному цвіту”. Стартує книга Шевченковим “Все йде, все минає…”. Смуток сивочолого чоловіка, який сідає на тролейбус на вулиці, що має ім’я художника Миколи Світлого, і їде на край міста, аби вшанувати на старому цвинтарі пам’ять старшого товариша - Миколи Світлого. Либонь, стирається межа між поколіннями, часовими вимірами, живими й мертвими…
“<...> я нині перейшов межу його земного віку, стою перед ним, одинокий, старий і сивий, навіть вуси мої і борода білі як сніг…”.
Мистецтво супроводжує оповідача повсюди. Приворожує музика “неймовірно худого юнака-скрипаля”, що грає при вході до базару. Цей хлопчина нагадує Дон Кіхота. А ще - Ісуса Христа: принаймні образ Божого Сина виринає на основі опису.
“Музика проймає душу й довго щемить у ній.
Посередині, у його долонях і стопах, видно рани, обкипілі чорною запеченою кров’ю, з яких стирчать іржаві цвяхи…
Його розпинають, а він грає - творить високу музику”.
Жалюгідне буття на дні соціуму - високе мистецтво… Маестро контрастів і гротеску.
“Досвіток вічного літа” - прозопис зрілої людини про вічне, непроминальне, істинне.
“Осінь, Мадонно, осінь…”
За життя Микола Світлий написав портрет Мадонни - вдома в оповідача копія картини. Голос майстра долає межу між світами й роз’яснює магію творчості: “Не знаю чому, але кожну нову картину я розпочинаю й закінчую окремими пензлями. Все має бути в гармонії, зріднитися: душа, полотно, фарби, які ти добираєш, пензлі - все, все, аж поки не завершиш. Цілісність подиху, творчого пориву…”.
“У полум’ї листя” (2010) - збірка мініатюр, яку автор присвятив найріднішим - дружині, дітям, онукам і правнукам. Книга має поетичну преамбулу: “Мелодія спогадів Світлом бентежним Осіннього листя У серці моєму Щемливо бринить”. Вірш, вочевидь, має пояснити назву видання.
У передмові Сергій Носань знову згадує “малу” батьківщину як Атлантиду, розкриває семантику осені, зізнається в любові до літературного жанру етюдів.
“У полум’ї листя” - перший розділ із запланованої книги мініатюр.
Завершальна новела “Білі троянди” лишає по собі відчуття, що Диво існує, Любов перемагає, Віра рятує. Білі квіти - уособлення чистоти, цнотливості. Він і Вона люблять білі троянди. Купують їх у квітникарки. Він приходить уранці, Вона - ввечері. Чи вдасться їм перетнутися? Чи стануть реальністю слова загадкового дідка, який неочікувано з'явиться й так само неочікувано зникне? І чи матиме новела про білі троянди happy end?
“<…> це квіти твоєї й моєї душі”, - Він до Неї.
“Візок під дощем” (2012) - новела у форматі інтелектуальної прози. Автор фіксує оригінальну присвяту - “Післягрозовій тиші”.
Разом із текстом подані репродукції. На початку оприявлено фрагмент листа брата Вінсента ван Гога, Тео ван Гога, до матері: “Життя було для нього немилосердно важким тягарем, але тепер, як це часто трапляється, всі вихваляють його таланти. О, мамо! Він був таким моїм, моїм власним братом”. Крайній біль втрати, фіксація особливої близькості, артикулювання правди щодо цінування митця посмертно, а не за життя.
Текст С. Носаня про філософію життя, драму Генія, трагедію втрати. Інтелектуально-філософська проза й рівночасно метафорико-витончена лірика - усе це про книгу “Візок під дощем”.
“Власноруч відрізане вухо Вінсента ван Гога - досі болить всьому світові… Але не світові суєт і користі, а СВІТОВІ ЛЮБОВІ І ДОБРОТИ. Воно не тільки болить - воно звучить камертоном невдоволення душі, ницістю тлінної плоті, у якій вона змушена перебувати на Землі”.
“Війна не закінчилася” (2013) - новела, в якій очима свідка осмислено війну як Катастрофу. Текст, що побачив світ ще до початку російської агресії, під час "великої" війни резонує особливим чином в усіх його компонентах - від передмови включно.
"Війна для мене, як і для більшості мого покоління, так званих дітей війни, - це суцільне горе, постійний біль, що не затухає, а з плином літ все глибше осідає в душі, це гіркі, пекучі сльози до краю змучених матерів-вдів..."
С. Носань порушує питання про сенс загибелі українських бійців: невже за "конопатого ката"?
Врешті, дає відповідь передовсім собі: заради незалежної України.
Процитовані рядки з російськомовної пісні увиразнилися 24 лютого 2022 року: "Ровно в четыре часа, Киев бомбили, нам объявили, Что началася война...".
Проза переплітається з поезією, де втілено мотиви сенсу людського буття, тенденцій деморалізації в сучасному суспільстві. Можна добачити аналогії і зі Сковородиновою піснею "Всякому місту - звичай і права...", і з Гесіодовими "Трудами і днями" про загрозу кінця світу, якщо людство не схаменеться...
Отже, йдеться про перспективу самознищення:
Самі себе - погубимо,
і Землю?!
Хіба ж таким
життя своїх подоб
Творець замислював?
“Велика риба” (2016) - ще одна книга, писана у форматі інтелектуальної прози. Тут Сергій Носань апелює до постаті Ернеста Гемінґвея - американського письменника, з яким асоціюється термін "утрачене покоління". Назва прочитується як алюзія на повість-притчу "Старий і море". Разом із тим може трактуватися як позиціонування митця-майстра.
Замість авторської передмови - вірш Сергія Луковича із уже традиційним мотивом пошуку
сенсу буття. Як мораль - доля, далебі, не обирається: її призначає Всевишній:
І кожен з нас
живе лиш так -
і тільки так, -
як сам Господь
йому призначив
життя прожити.
Отже, вибір як такий у рецепції митця нівелюється. Разом із тим уже з перших абзаців С. Носань мовить про важливість активного, небайдужого буття, уподібненого до стихії вогню: "Життя всміхається тому, хто не вагаючись віддається йому всім серцем і розумом і перетворює життя своє на вогонь..."
Насправді не йдеться про авторську позицію: це розмисли, якими "кипить" свідомість Ернеста Гемінґвея.
Оскільки останній був учасником Першої світової війни, С. Носанем логічно порушена
воєнна тематика. Е. Гемінґвей мовить видавцеві: "До війни, звичайно, звикають, але ніхто не здатен звикнути до вбивства людей...".
Між фашизмом і рашизмом ставимо знак "=": вони ідентичні за суттю. Сергій Лукович цю суть вкладає у вуста американського автора: "фашизм - це облуда, яку проповідують убивці. Письменник, який не в силі брехати, не може жити й працювати під фашизмом!..".
Книги для дітей
“Казки для Кирилка” (2006) - збірка творів, присвячених онукові Кирилку.
У передмові Сергій Носань зізнавався, що писав про своїх дітей, які подорослішали, онука Кирилка, але писав для всіх українських дітей.
"Кирилкова оселя" увиразнює цінність рідного дому, родини, роду. Посадити дерево - зміцнити дерево роду. Вишня і Яблуня, посаджені Кирилком і його татом, ростуть на подвір'ї. З ними
хлопчик вітається щодня. Вишня квітне білим, Яблунька - рожевим. Кирилко ніби з рідними сестричками спілкується. Знає мову і дерев, і джмелів. Полюбляє рибалити з татом.
"Дуже серйозна проблема" - про Кирилкову допомогу городині, яка в'яне під сонцем без води. Справжній помічник росте батькові!
"Злодії, або Таткова наука" - кумедна історія, як Кирилко з татком і дядьком Андрієм сиділи вночі у засідці, аби зловити злодіїв, які обламують листя капусти. Виявляється, там ціла банда вуханів, які мають свої імена... Чи й не свої... Шварценеггер, Ван Дам... Невипадково в них довгі вуха: добре чують поради. А ще беручкі до науки: запам'ятовують усе з першого разу... Більше того, піклуються про новий урожай...
Наприкінці книги - кілька віршів. Зокрема "Родовід" - про необхідність плекання родинних і національних традицій, бо ж Україна - теж наша велика родина. Але щастя останньої залежить від зусиль, цінностей, пріоритетів кожного / кожної зокрема.
Бо від кожного із нас,
Від сім'ї, від родоводу,
По зернині, по краплині -
Споконвіку в скарб єдиний
Повнить Мати-Україна
Славу рідного народу!
“Данилків календар” (2010) - книга, присвячена онукові Сергія Носаня - Данилкові. Коли книга почала писатися, хлопчику було 4 роки.
Колекція оповідок про Данилка, який ходить із дідусем-лісником і пізнає світ природи у всій його красі, розмаїтті, мудрості.
Подорожі з онучком дідусь оформив у "Данилків календар".
Реальний світ Данилкового сьогодення єднається з історією, легендами, пам'яттю про рід.
Ось і дуб козака Гордія з однойменного твору виявляється не звичайним стародавнім деревом, а дотичним
до родини. Так би мовити, Данилковою спадщиною. Тим паче цей вид дерева безпосередньо пов'язаний із "малою" батьківщиною С. Носаня.
В основі оповідання "Оберіг" - сімейна щемна історія, що повертає в часи Другої світової війни.
"Бджолина домівка" - про добру справу: йдеться про вивільнення бджолиної хатки з поваленого дерева й заселення нового рою.
Книжка завершується двома поетичними творами. Тут і про зв'язок поколінь (об'єднувальна ідея для всього видання), і про охорону природи.
“Реп'яшок” (2017) - повість, що розповідає про пригоди хлопчика Микитки, який вирізняється допитливою вдачею, тим самим уподібнюючись до чіпкого реп’яшка. Він не зливається з компанією однолітків, полюбляє усамітнюватися - саме так вивчає природу, пізнає світ.
Хлопчик-мізинчик, адже найдрібніший поміж усіх. Нерідко стає об’єктом глузувань, але через це не переймається.
Дитяча уява не знає берегів, тож розливається широко-широко... Більше того, на відміну від дорослих діти мають особливе відчуття й передчуття... Й особливий талант - приміром, можуть зустрітися уві сні з рибами, вивчити їхню мову, дізнатися про їхні проблеми, небезпеки, ворогів і затим, уже в реальному світі, допомогти...
Звісно, не всі такі... Але Микитка з цієї когорти!..
Драматичні твори
“Судна ніч” (1998) - книга, що вміщує вибрані поетичні драми Сергія Носаня: "Остання мить", "Судна ніч", "Мазепа", "Моя любове, моя Мадонно!", "Вигнанці". Означені тексти обрамлені передмовою Василя Захарченка "Перед судом вічності" та авторським післясловом "Мить прозріння і спокути". Хай це не скидається на упередження, але драматургія Сергія Носаня якісно перемагає його поезію. По-перше, вона оперта на історичний та культурний пласти, по-друге, апелює до знакових постатей, по-третє, оприсутнює світоглядно-естетичні візії автора.
На основі прочитаних і проаналізованих видань Сергія Луковича можемо виснувати, що письменник схильний розпочинати кожну книгу, так би мовити, вступним епізодом – епіграфом, присвятою або авторським передсловом. Тут має місце друге (присвята), де йдеться про сенс творчості як інтимного процесу і причетність найрідніших. "Творчість - це завжди Таїна. Це один на один зі словом і почуттям. І особливе місце в цій Таїні відведене твоєму найближчому оточенню, духовній атмосфері того мікросвіту, в якому ти працюєш", - констатує С. Носань. Затим означує конкретних адресатів свого письма: дружину Валентину, доньку Олену, сина Андрія, онука Кирилка.
"Остання мить" – поетична драма-містерія на 2 дії, присвячена пам'яті письменника-шістдесятника Василя Симоненка. Совєти настійно приховували справжню причину ранньої смерті поета, життєвий шлях якого зупинився на позначці "28". Вочевидь, аби не радянський тоталітарний режим, імперіалізм росії, В. Симоненко міг би мати довге й наповнене життя. Проте він був "незручною" особистістю, котра не хотіла зрікатися вільнолюбних поглядів, патріотичної позиції: все це російська імперія розцінювала як злочин. Непокірних система знищувала - часто приховано, але тотально.
Мільйони доль зарито у чорнозем...
Уже ніхто й ніколи їх не верне.
Як ті страшні камінні жорна –
Держава душ людських жувала зерна –
рядки, що слугують за епіграф до драми.
Поет як дійова особа – це і є Василь Симоненко (інших версій тут бути не може, позаяк у дужках Сергій Носань зазначає ім'я поета-земляка: либонь, навмисно, аби застерегти від інших припущень, хоча навряд вони можуть виникнути, адже Симоненкові вірші, вкладені у вуста Поета, - впізнавані). Так чи так, написання з великої літери "Поет" символічне і прочитується узагальнено, простежується типовість (бо ж таких страждальців неміряно, про що свідчить і зміст епіграфа; разом із тим можемо добачити асоціативний зв'язок із долею Сина Божого).
Серед дійових осіб - Мати Поета, Його Дід, Хлопчик (Син Поета), Дівчина (Любов Поета). Муза і Смерть відповідно до концепції К.-Ґ. Юнга прочитуються як антиподи. Дослівно кожен образ є алюзією на біографічний факт чи літературний твір В. Симоненка. Дурило - відсилання до "Казки про Дурила". Дядько - натяк на вірш "Злодій". Баба Онися - алюзія на однойменний поетичний твір. Партократ - вочевидь, карб часу. Незнайомець відповідно до пояснень автора включає кілька іпостасей чи то ролей: НКВДист, КДБіст, редактор-сексот та ін.
Дія відбувається в першій половині 1960-х, себто можемо говорити про контекст шістдесятництва як генерації та епохи.
С. Носань не пливе за течією – він рухається проти вітру: прагне не приховати правду, а навпаки її підкреслити, увиразнити, донести двома методами – в тексті й на сцені.
Як уже мовилося вище, драма насичена поезіями В. Симоненка, вкладеними у вуста Поета. Останній пізнього осіннього вечора на майдані читає вірші "Задивляюсь у твої зіниці...", "Гранітні обеліски, як медузи...", збурюючи у читачів зливу емоцій та зриваючи вир оплесків. Раптом чуються сердиті оклики, брязкіт розбитого ліхтаря... Огортає темінь... Люди розступаються - і в поле зору втрапляє знерухоміла постать Поета в білій сорочці. Силуети в чорному наближаються і блукають довкола Нього. Контраст кольорів є нарочитим. Цей фрагмент, думається, набуває нових сенсів: у пам'яті зринає постать молодого Сергія Ніґояна, який читає уривок зі Шевченкової поеми "Кавказ" на Майдані Незалежності у грудні 2013-го.
Картина 2-га, йменована "Той світ", переносить зі світу земного в потойбіччя. Довкола Поета зринають уже не чорні, а сіро-білі примари, які можуть асоціативно нагадувати переодягнених хоревтів із комедій давньогрецького комедіографа Аристофана, духів із "Різдвяної пісні у прозі" Ч. Дікенса. Адже, як пояснює в ремарках автор, вони, ці примари, "схожі на згустки туману у формі якихось дивних не то птахів, тварин, не то людей, загорнутих у звисаючі до землі шати". Зненацька до Поета наближаються Муза і Смерть. Невже між ними станеться батл? Здається, попервах жодних натяків на суперництво. За винятком співчуття, яке Муза висловлює Смерті: "Безжальне і страшне твоє буття... Із віку в вік – в людини забирать життя. Я б збожеволіла...". Однак із відповіддю Смерті і в ході подальшого розгортання діалогу опозиція увиразнюватиметься, градус наростатиме.
Звичайно,
Бо ти в житті, немов на святі.
Вся в чистому, рожевому вбранні!
Не те, що я...
<…>
Я вічно – в чорному,
щоб бруд сховати.
Повір, я не встигаю прати
хламиду цю!..
Від гною й крові
істот двоногих,
що тонуть у гріхах,
забувши Бога! –
Смерть до Музи.
Перша намагається переконати другу, що все людство приречене:
Вже стільки літ
на цій землі
Ми, Музо, ходимо з тобою, –
а люди, як були,
так і лишились: злі,
корисливі, підступні…
До почестей, до влади рвуться!
Брат з братом
і народ з народом – б’ються!
Муза, у свою чергу, прагне оскаржити таку категоричність, виокремлюючи Поетів в іншу категорію: мовляв, ті не мають нічого спільного з основною масою – навпаки:
Вони
красу життя благословляють
у слові чистому, пророчому.
Це – діти, з душею чистою і непорочною.
Світ без поетів – сиротіє.
Саме життя – черствіє
І барви сонячні втрачає.
Муза артикулює дефініцію "Поет": ця візія, вочевидь, суголосна баченню С. Носаня:
Поет – метеорит в духовнім небі.
Це – виняток! Це – диво!
Поета серцем і очима –
людина слухає себе
і бачить...
Щойно Муза впізнає в постаті молодого Поета знайоме обличчя, як просить Смерть змилостивитися, бо ж таких "раз на сторіччя, а може й рідше, – на землю посила Всевишній!". Смерть – здається, байдужа й категорична, проте благання Музи її торкають – і вона дає Поетові останній шанс...
Монолог Поета - про самотність, неготовність до передчасної смерті, дуель зі смертю, зі собою... Поет карається питанням, здавалось би, риторичним, проте відповідь зринає миттєво:
Як жив?.. Не Смерть питає –
питає совість!
А далі Поетові випадає низка зустрічей і діалогів у двох світах – Тому (потойбічному) й Цьому (земному): із відійшлим Дідом, який дорікає правдолюбством ("Сказати правду закортіло? А не казав би – не боліло б, і там би, на землі, спокійно жив..."), Мамою, що бідкається на землі ("Одну ж, синочку, в житті утіху маю... Одну. Тебе!"), Дядьком-"Злодієм", який звинувачує Поета у своїй недолі, Любов'ю, яка намагається крізь холодну тінь розгледіти коханого, крізь тужливий дзвін труб почути Його голос (дівчина зроджує в душі Поета особливу наснагу до життя, проте Він із гіркотою усвідомлює, що ця зустріч - мент прощання: "Я жити хочу, жити, Смерте?! Як гірко, як нестерпно – Із світом білим розлучатись, І з нею, що мала би для мене стати на все життя – єдиним другом"), Бабою Онисею, яка за мотивами однойменного Симоненкового вірша втратила трьох синів, а тепер перебуває в жалобі не лише за ними, кревними, а й за всіма невинно убієнними, за страченими мріями й надіями, а головне – розуміє, що вона лише одна з багатьох ("Я не одна така Онися... І жаль, і сльози – не одні. Ще стільки побивається по світу осиротілих матерів").
В особі Партократа представлено типового комуніста, "гвинтика" системи, котрий відчуває силу влади, проте закон таким не писаний, та й закони системи - антилюдські.
Символічною постає зустріч із Дурилом (картина 9-та). Попервах Поет неспроможний упізнати свого героя, тож Дурило мовить із докорами: "Ти ж сам мене такого й сотворив, і в мандри ці послав... І цю ломаку в руки дав. Хоч міг би крила". Втомившись від вічних мандрів, Дурило просить повернути його додому: "шукати щастя вже не хочу!". Кульмінацією цієї картини є зустріч Дурила з юрбою: піонерські галстуки й червоні шапочки свідчать про вираз комуністичної ідеології "країни рад". "У нас не життя, а свято - щасливим зробишся враз!" - вигукує умовно щаслива юрба. Втім, ноги у крові зупиняють Поета від зради ідентичності. Вимовною видається хорова репліка юрби (прочитуємо тут механізм репресивної машини): "Ми згноїмо тебе у цих печерах! У нас міцні замки і непохитні двері!".
Образ Матері Поета прирівнюється до образу Богоматері, Сина якої стратили. "Здається, що Поет не торкається землі, а завмер над нею в повітрі. То його душа світить побіля матері, лине до неї ближче... і зависає, мов на випростаних крилах, поруч" (із ремарки).
Далі С. Носань цитує рядки з віршів В. Симоненка "Лист", "Не знаю, ким - дияволом чи Богом...".
Картина 11-та розпізнається як алюзія на вірш "На цвинтарі розстріляних ілюзій". Тут представлено діалог Поета з полірольовим Незнайомцем, уплетено назви творів.
Картина 12-та (завершальна) - однойменна до вище аналізованої притчі "Вибір". Презентована розмова трьох "я" - Поета, Смерті й Музи. Смерть артикулює абсурдність людського буття, безглуздість Поезії як такої:
Хоч ти й Поет від Бога,
але весь час ішов по лезу...
І що тобі дала ота дорога,
ота - поезія?!
вона безсила, Хоча б на мить - життя змінити!
Поет украй гостро реагує на таку репліку Смерті - і ще більш різкою є Його відповідь:
Ні, Смерте,
про неї не тобі судити, -
а людям!
Поезія - то завше совість!
Поезія - померлих біль!
Поезія - то сіль...
Пекуча сіль життя,
що роз'їдає рани,
до крові чистої, аби відгранить
ДУХ!
Поезія - то вічний поступ,
вічний рух!
Вона - не райський сон,
і не попутній вітер...
Поет протиставляє себе Смерті, вимальовуючи дуалізм Життя і Смерті як конструктивного й деструктивного первнів: "Ти - Смерть, а я - життя краплина. Дві протилежності в природі".
Смерть натомість пов'язує себе зі Життям - бодай за тяглістю: "Я на Землі відтоді, як зародилося життя". Смерть розуміє свою обов'язковість, неминучість, зрештою, природну логіку. "У всіх одна дорога - Смерть", - заявляє. Картина має відповідну назву, адже Поет постає перед вибором. Остання мить - більше нагоди не буде... Добро/Зло, Життя/Смерть - постійно доводиться обирати. Але ця межа - крайня. Як і остання розмова з сином.
Смерть Поета увиразнюється на тлі білого кольору: білі голови, біла сорочка, білий Птах, білий дзвін.
"Судна ніч" - героїчна драма в чотирьох частинах, присвячена Богданові Хмельницькому як "першому державотворцеві України". Дія відбувається в Чигирині 1657 року. Гетьман у рецепції Сергія Носаня переймається за долю України, засуджує розбрат і битву за булаву. Здається, він утратив віру в побратимів, має сумніви щодо вірності. Зате вдячний покійній дружині за любов і дітей, гріється спогадами про той час, коли любов зародилася і привела до шлюбу. Можемо добачити аналогії зі світомисленням автора: "А просто жити - проживати свій кожний день, як день останній, у повноті добра, любові й віри".
Загибель сина Тимоша - не єдина біда для гетьмана. Здається, ця трагедія нівелюється іншим лихом - загрозою несвободи, що нависла над Україною. Б. Хмельницький звертається до Бога з проханням про поміч, проте Всевишній відмовляє слабким. Відповідь Бога направду адресована всім смертним:
У кожної людини - в її душі глибинах,
Закладено - вже підсвідомо - нові
Могутні сили...
І ви усе життя повинні їх шукати
і відкривати.
Шукай!.. Шукай терпляче!
Борися - до останньої хвилини,
Бо навіть смерть твоя
Повинна стати для живих -
прозрінням.
Гетьман артикулює патріархальну модель суспільства і рівночасно козацьку ідеологію:
А ми, чоловіки, господарі і воїни,
Покликані тримати мир, достаток, затишок
В державі і домівках власних.
Б. Хмельницький сповіщає про загрозу з двох боків - польського й татарського. Бідкається, що ризикує сином Юрасем, однак держава - над усе.
У загибелі Тимоша Б. Хмельницький звинувачує себе. Просить Бога подовжити йому життя, аби "добудувати Дім Держави І поселити в ньому - злагоду і мир", позиціонує себе новим Мойсеєм.
Серед дійових осіб - низка історичних постатей: Іван Богун, Іван Виговський, Іван Сірко, Максим Кривоніс. У канву драми письменник уводить образ дівчини з легенди, душу народу - Марусю Чурай.
Коли посланець московії Бутурлін радить Хмельницькому прийняти царську поміч, гетьман украй категоричний, акцентує українську ідентичність, якої за жодних обставин не зрадить ("Я кожною кровиною своєю - звідси! Я спадкоємець пращурів моїх..."), чітко й безапеляційно розмежовує українців і московитів (нині ця дистанція особливо виразна):
Се ви - окраїна!.. Се ви - Орда!..
Загарбники, варяги!..
А ми - віками стверджений народ...
Народ!!! Чеснот найвищих і звитяги!"
Бутурлін закидає Хмельницькому "неповноцінну меншинність", проте гетьман заявляє, що це гідність. Таких актуальних, проектованих на сьогодення фрагментів можемо добачити чимало:
пасинки безвусі
Не ви - землі цієї
Історію творили і писали,
А УКРАЇНО-РУСИ!..
СЕБТО - МИ!
Своїм трудом і розумом, і кров'ю...
А ви - лиш гнобили і грабували
Народи всіх довкружних територій!
Драма завершується своєрідним заповітом Богдана Хмельницького.
"Мазепа" - психологічна драма на дві дії, присвячена пам'яті славнозвісного гетьмана Лівобережної України. На постать Івана Мазепи росія навмисно впродовж не одного століття накладала тавро. Репутація гетьмана потроху почала "відмиватися" в постсовєтський період. У результаті такого очищення і трансформації перед нами постав абсолютний патріот. Сергій Носань теж, вочевидь, своєю драмою мав на меті продемонструвати істинне обличчя Мазепи - хай навіть у художній обробці та з певними авторськими домислами.
Преамбула до твору сьогодні звучить особливо виразно, ба навіть пророче: "Нам завше єдності не вистачало, Свідомості належної серед народу і розуміння ситуацій. Не бунт стихійний нам потрібен, А дух свободи і згуртування нації".
Дія відбувається впродовж 1708-1709 років. Серед дійових осіб, окрім гетьмана Мазепи, - Петро І, Карло ХІІ, Мотря Кочубеївна. Отже, у драмі заторкнуті як історико-політичний контекст доби, так і особисте життя героя.
Подібно до Богдана Хмельницького Іван Мазепа керується державницькими інтересами. Його мета - повернути Україні незалежність.
Попри мальовничі краєвиди, душа гетьмана не знаходить спокою. "Увесь Батурин пахне матіолою і чорнобривцями. Але душа... душа щемить, обложена тривогою".
Лист від Мотрі Кочубеївни засвідчує, що серце Мазепи бентежиться ще й з іншої причини - кохання. "Ся квітонька, ся дівчина, - Як друга молодість моя... Підносить душу, і окрилює, дарує силу Усе в мені божественно світліє, І пломенить, мов чиста вранішня зоря!..". А згодом у розмові з Петром гетьман переконує: "Для справжнньої любові, царю, Не вік, а юність серця важить...".
Соратником Мазепи постає швецький король Карло ХІІ, який таємно проникає до резиденції в Батурині, аби укласти угоду з українським гетьманом.
Мазепа змальований книголюбом і поліглотом; його книгозбірня вражає навіть швецького короля. "Я перевагу віддаю оригіналам... Вся глибина і насолода іде з першоджерел, - мовить гетьман і додає: - Але - моє покликання... політика. Як ти за Швецію, так я - за Україну, І за народ свій дбаю...". Тим самим викликає симпатію та пошану.
Несподіваний візит Петра І здатен стривожити Мазепу, ба навіть налякати: невже московський цар дізнався про таємну угоду з Карлом ХІІ? (Тривожні передчуття не були марними: зрадництво таки мало місце.) Випроваджуючи нашвидкуруч швецького короля, Іван Мазепа переналаштовує себе на іншу програму - лицедійство. Ознаки гри гетьман прозирає і в поведінці царя. Отже, відбувається дещо на кшталт театрального батлу. "Обидва є справжнісінькі актори, Але що цар злостиво хитрував, Провокував і намагався собі потрібне Внудити в мене, то правда..." - висновує Мазепа.
Обмовка Петра І щодо церковних дзвонів, які той наказує переплавляти на гармати, сприймається як модернізована правда. Мазепа відказує, що так гріх чинити, проте для московита Бог нічого не важить. "Коли держава в скруті, то Бог потерпить!" - заявляє Петро. У тезі російського царя про відчуття "єдиної, всевладної і непохитної руки" прочитується концепція тоталітаризму.
Драма Сергія Носаня, безсумнівно, поповнює літературну Мазепіану (в цім контексті є місце й західноєвропейським інтерпретаціям французького просвітника Вольтера, англійського романтика Байрона, й російській проімперській рецепції Пушкіна).
Інтимна сюжетна лінія не відмежована від політичної. Мазепі за 60, Мотрі - 19. Здавалось би, що може єднати цих двох... Проте Кочубеївна потайки від батька прибігає до Мазепи, аби лишитися з тим навіки... Чи відомо їй, який конфлікт переживає гетьман? Чому після зізнань, обіймів і цілунків випроводжує кохану? Просить її почекати 2-3 місяці. "Ти тільки, що б не сталося, Яка біда тяжка, чи лихо, А витримай удари долі..." - мовить Мазепа на прощання.
Певно, одна з причин - зрадництво батька Мотрі. Хоча Кочубея страчено, ситуація ще дужче загострюється. Карло ХІІ порушує домовленості й чинить по-своєму, чим роздратовує Мазепу. Плани зруйновано. Зрада шириться. Важко втямити, хто є хто, де побратим, де зрадник. Мазепа усвідомлює рівень гніву російського царя: "Мене ж, як гетьмана, Петро хоч зараз - Охоче стер би в порошок! Але, щоб це зробити, спочатку треба - Мазепу брудом, Немов негідника останнього, - облити!.. І виставить перед козацтвом і народом - В личині підлого запроданця, злочинця...".
Мазепу позиціонують зрадником, пропаганда Петра І дає свої плоди... Український гетьман усвідомлює, що його єдиний шанс на реабілітацію - перемога у вирішальній битві. Далі сюжетна канва ніби обривається, а дія 2-га переносить до молдовського міста Бендер. Автор пояснює в ремарці, що саме туди після поразки в Полтавській битві тікають Мазепа й Карл ХІІ.
Гетьман відчуває потяг до написання заповіту (аналогія з Богданом Хмельницьким із попередньої драми).
Навіть за крок до смерті Мазепу відвідує любов. Спершу важко втямити: з'ява Мотрі - реальність чи марення? Далі, либонь, розгортається сповідь дівчини. Диво дивне: виявляється, Кочубеївна навіть на відстані спроможна дотягнутися до Мазепи своїм голосом.
Гетьман (чи ж випадково?) на чужині чує пісню про чайку, авторство якої приписують саме йому (Сергій Носань не оскаржує цієї версії та художньо вплітає в сюжет драми епізод про етнічного українця-виконавця).
Від гінця з України, чернігівського старшини Кирила Сивоконя, Мазепа дізнається про криваву трагедію в тодішній гетьманській столиці (Батуринська різанина), геноцид українців, оголошену анафему... Гетьман звинувачує себе в усіх бідах: "Вина моя у тім найбільша, Що не зумів, не постарався - заздалегідь В могутню силу згуртувати і приспособити Козацькі сили до війни великої За волю України...". Гінець із числа побратимів пояснює, що провина лежить винятково на московщині, проте Мазепа не може звільнити плечі від вогненно-пекельного тягаря...
Не маємо сумнівів, що московити-зайди того часу - кревні пращури нинішньої орди: "Навіть за те, коли на мові рідній розмовляєш - карають...". Те, що чинять росіяни з мазепинцями, резонує гострим болем: "Розпеченим залізним пруттям випікають очі, На смуги крають і здирають шкіру...". Складається враження,
що відтоді нічого не змінилося: методи тортур лишилися ті самі.
І далі - рядки, що прочитуються як програма рашизму (варто лишень "мазепинське" замінити на "українське"):
З корінням, заявляє цар... З корінням -
Вирву!.. Мазепинське зрадливе плем'я!
Всіх малоросів!..
Мазепа жалкує, що перебуває на порозі смерті, що допустився низки помилок і вже нічого не здатен ані повернути, ані змінити. Ба більше - всі потуги обернулися проти нього й України. Перспективи власні й нації його дедалі дужче тривожать.
Часто-густо здається, що, художньо змальовуючи долю Івана Мазепи в історичному контексті, Сергій Носань екстраполював текст на наше сьогодення. Ось, приміром:
Ми всі герої, всі патріоти,
Коли в безпеці, коли нічим лихим
це не загрожує,
А навіть вигідно себе - Борцем великим видавати... на словах!
Або:
І замість волі в Україні -
Пролито ріки крові... ріки!..
У кожному разі Мазепа вдячний Кирилові Сивоконю за живу правду:
Що біль душі моєї
Перед стражданням цілого народу.
Мені були потрібні не чутки,
а Правда!..
Україна з монологу Мазепи постає ошукана, запродана, розп'ята на хресті неволі, стражденна, згорьована, зґвалтована, розтоптана, поганьблена. Січ "Петром зруйнована, смертельно стогне, спливає кров'ю і заростає бур'янищем!..".
Акцентуючи трагічну й болісну кінцівку, Василь Захарченко констатує: "Власна ганьба і трагедія, ганьба і трагедія України, потопленої в крові звірячими розправами Петра, нестерпним болем лягають на душу колишнього гетьмана і він швидко згасає".
Драму "Мазепа" однозначно варто рекомендувати для читання всіма сучасниками, малими й великими, адже вона про історичне минуле, суголосне сьогоденню.
Чи не здаватиметься й вам, що голос Мазепи дедалі частіше зливається з голосом автора?
Останні думки гетьмана - про Любов.
Все - суєта і тлін, усе марнотне
В цьому світі... Лише - ЛЮБОВ
єдино-суща
Була, і є, і буде - невмируща!
Утвердження Любові як усеперемагальної стихії нівелює песимістичний настрой, бодай на дещицю висвітлюючи пітьму...
"Моя любове, моя Мадонно!" - драматичний етюд, присвячений уманській "Софіївці" - парку, побудованому графом Станіславом Щенсним-Потоцьким на честь дружини - грекині Софії Потоцької. Рядки епіграфа фіксують гармонію Природи й Людини, яка оперта на Любов як Вищий Закон. "Все, що діється і твориться на землі з почуття щирої Любові, з її високих поривань і благородства - набуває особливої одухотвореної краси і поетичних барв, особливої внутрішньої гармонії, музики, світла... А відтак і відповідного впливу на людські душі, на формування їх витонченості, просвітленості, доброти і порядності", - мовить у преамбулі до драматичного етюду Сергій Носань, укотре оспівуючи це почуття як силу, наснагу, основу.
Для графа Потоцького Любов стає спонукою до створення паркового шедевру.
Аби створити - це поетичне диво...
Моїй душі - була потрібна
ти.
І тільки ти, моя Любове,
моя Мадонно!.. -
мовить граф дружині-красуні, тим самим пояснюючи назву твору.
Серед дійових осіб - низка античних богів: Юпітер (або Зевс), Венера (Афродіта), Нептун (Посейдон), Флора, німфи. Так міфологія вплітається в історичну й легендарну основу творення "Софіївки". Боги дають благословення закоханим, освячують парк як уособлення Любові.
"Я вашу Вірність і Любов - освячую Всевишнім Божим Знаком Світла..." - говорить Юпітер.
Завершує серію драматичних творів "сучасна поетична драма" на дві дії "Вигнанці". Твір відкривається своєрідним поясненням жанрової дефініції: "Діалог Добра і Зла поза часом і простором на тлі мозаїки життя". Далі - епіграф:
Ти сила, яка несе руїну й горе.
Повсюдно сіє - виродження й смерть.
А я - несу Любов, даю життя...
А ти - створив бодай травину?
І в жанровій дефініції, і в епіграфі, і в переліку дійових осіб простежується дуалізм: Добро/Зло, Життя/Смерть, Любов/Руїна (виродження, горе як антиподи Любові), Творець (чоловік у білому) /Диявол (чоловік у чорному), Жінка-Берегиня в одязі чорниці / Жінка-Мати в білій сукні.
Василь Захарченко схиляє до думки, що драма "Вигнанці" є "ніби завершальним акордом симфонії", вона - "як центральна баня над Собором, увінчує цілісність архітектурно-композиційної вибудови книги".
Драматична поема "Заповіт" звернена до переяславського періоду Тараса Шевченка, який припав на 1845 рік. Пролог слугує не лише презентацією Великого Земляка як "геніального сина, поета-пророка, будителя душ, національної самосвідомості й гідності", а й своєрідним позиціонуванням Переяслава як однієї зі знакових точок у життєвій і творчій біографії Тараса Григоровича. В цьому історичному місті, зокрема, були написані поеми "Наймичка", "Кавказ"... і "Заповіт"...
"В один з тяжких, переломних днів, у хвилини просвітління поет написав один з визначальних і найболючіших творів, свою молитву-звернення до народу, свій безсмертний "Заповіт", точніше - його остаточний варіант", - зазначає Сергій Носань.
Драматична поема складається з п'яти частин, обрамлених прологом та епілогом. "Родзинкою" видання 2013 року є графічні ілюстрації на основі малярських робіт Т. Шевченка.
С. Носань намагається сягнути поетові "під шкіру", аби зрозуміти імпульси до створення "Заповіту". Хоча, згадуючи заповіт митця, Сергій Лукович не обмежується славнозвісним віршем. "Саме життя і кожне його Слово - звучить до нас, як заповіт", - зауважує в епіграфі.
Перебуваючи в будинку свого друга, повітового лікаря Андрія Козачковського, хворий та ослаблий поет починає прощатися з життям. Йому лише 32 - преамбула ло віку Ісуса Христа.
В інтерпретації С. Носаня Т. Шевченко не може розслабити свою свідомість, навіть на піку марень його творча праця триває.
У стані гарячки уява досягає крайніх виявів, тому до митця навідуються то гайдамаки з однойменної поеми, то Яків де Бальмен, якому Шевченко присвятив поему "Кавказ". У поетових видіннях проступає правда, яка резонує особливим чином.
Навіщо москалям
Чужі народи гнобити,
Знущатися над ними
Й мордувати...
Навіщо?!
Їм мало душ погублених?..
Ніяк не можуть... праведної крові
Напитись?!
Окупанти спідлілої Московії! -
чи ж не подібним питанням задаємося й ми сьогодні?
Андрію Козачковському Тарас Шевченко звіряє своє видіння, доповнене звуковими галюцинаціями, яке, вочевидь, має прогностичний характер: майбутнє України - у з'яві нового покоління гайдамаків, "онуків, правнуків козацьких". Поет протиставляє дві України - сучасну йому та прийдешню (можливо, сучасну нам чи нашим дітям?):
Я чув їх дивний,
Неповторний спів -
Розкутий, вільний, незалежний.
Я зрозумів...
Вони - ті хлопчаки -
То наша Україна! Наша!
Але не ця - окрадена,
В ярмі...
А та, прийдешня, і козачата ті -
Її майбутнє!
Колись такою Україна буде:
Весела, радісна, квітуча.
Я вірю в це...
Молодий поет не може позбутися тяжкого передчуття. Його правда про московію - нарочита й актуальна: "Україну занапастили І розтоптали москалі! І дух, і мову, й наші звичаї - Усе ганьблять, Усе шельмують І душать, душать!..". Репліка А. Козачковського про внутрішніх ворогів так само резонує: "А й наше панство, Доморощене, своє - рідненьке, Що витворяє?!".
Т. Шевченко переживає сумніви й вагання, зокрема щодо користі власної творчості - поетичної й малярської. Друг-лікар переконує митця, що його творчість - "пломінь віри В темені безправ'я!".
Здається, частина 1-ша - це еволюція Шевченка від зневіри до віри, від фізичної слабкості до стану "обнулення". Та й хіба може бути інакше, коли А. Козачковський метафорико-поетично заявляє:
Тебе, Тарасе, народ сприймає,
Як ту козацьку шаблю з криці,
Що в чорній тучі
Сяє блискавицею
І розсікає темінь!..
Частина 2 стартує візитом дружини А. Козачковського, Софії, котра пригощає поета домашніми смаколиками. Пиріжки Шевченко йменує поетичними сонетами. Софія повідомляє про родинну вечерю з нагоди 20-ліття шлюбу і дня народження доньки. Обидвоє співають пісню "Зоре моя вечірняя...". Саме вона (пісня) для поета "наймиліша, найщемкіша втіха".
Частина 3 починається поетовим монологом про певне покращення самопочуття й рівночасне безсилля, бажання жити. Щойно повернувшись додому, А. Козачковський констатує, що гарячка спала. Гостям лікар звіряє свій страх стосовно ментального здоров'я Т. Шевченка й підсилює свої побоювання зачитуванням поетових текстів. "По лезу ходить наш Тарас, По лезу... І думи вергає такі, Що аж мороз, Мороз дере по спині..." - висновує. Гості ціпеніють від живої правди, втіленої у почутих віршах. А. Козачковський акцентує вогонь, що "в серці найглухішому Не тільки ВОЛІ дух пробудить, а Мертвих підведе, Розпалить бунт...".
І далі:
Нової Коліївщини
Кривавий сплеск
Живе в його пророчім слові...
А. Козачковський свідомий того, що такі рядки - пряма загроза для поета. "Тримається на волосині... І суне голову у пащу звіра", - додає. Лікар підкреслює контраст несамовитості у слові й дитинності в житті. Шевченко чує фрагмент розмови, тож запевняє друга у власній живучості. Мовляв, страх - річ зайва, а волю треба добувати руками й розумом, наче пиріжки. Тарас Григорович почувається краще й воліє прогулятися містом. До нього повертаються гумор та іронія, що засвідчують поступове одужання. Шевченко переповідає сон - за сюжетом упізнається однойменна поема. Інший сон - про смерть поета в Переяславі. А. Козачковський керується народними уявленнями: такий сон віщує довге життя.
Лікар добачає паралелі між призначеннями - своїм і поетовим: один зцілює тіло, інший - душу.
Андрій Козачковський теж, либонь, здатен бачити далеко:
Хоч на землі тебе й не буде...
Такого, во плоті,
Але тут буде дух твій -
Душа і Слово.
Наприкінці 3-ї частини драматичної поеми Т. Шевченко читає писаний ним "Заповіт". Першим слухачем постає Андрій Козачковський.
Частина 4-та починається історією любові Андрія та Софії Козачковських. Поет артикулює Любов як найбільшу цінність. Проте в його словах прозирає журба - вочевидь, як результат самотності. Друг тим часом запевняє, що Шевченко наділений особливою Любов'ю, яка широкому загалу, звичайним пересічним "Приснитись навіть не могла". У ході розмови поет зізнається в найсокровеннішому.
Частина 5-та стартує листом, який отримує Шевченко: мовляв, викликають до Києва на засідання Кирило-Мефодіївського братства. Тривожність відчувають і поет, і читач.
Тішить остаточне зцілення Тараса Шевченка - не лише фізичне, а й ментальне. Попри вир емоцій, поет готовий бути діяльним. І більше жодних сумнівів: творчість – ось головне призначення.
Я відчуваю:
Мене Господь обрав
І спорядив сюди,
На Землю,
В Україну,
І нести, і утверджувати Правду
І Праведність життя!..
Есеїстика
(роздуми над прочитаним)
"Енергетика слова" (2008) - книга, якій автор дає жанрову дефініцію "роздуми над прочитаним". Отже, правомірно розташувати це видання на поличці з есеями. Звісно, можемо говорити про літературно-критичний, більше того, історико-літературний характер книги. Адже йдеться про українського письменника радянської доби Олеся Гончара, який вважається одним із "китів" письменства того часу, попри деякі "але", які оприявнилися вже в постсовєтському просторі. У кожному разі саме Олесь Терентійович дослівно першим підтримав молодого Носаня, дав йому опору, яка, безумовно, вкрай важлива кожному митцю на початку творчого шляху.
"Енергетика слова" - результат прочитання "Щоденників" Олеся Гончара, за якими тривалий час "полював" Сергій Лукович, - і ось якось (чи ж випадково?) натрапив на них 2004-го у київській книгарні "Академкнига". Три томи "Щоденників" письменника-наставника нарешті опинилися в руках Сергія Носаня. "Я чув про них, шукав, але не міг дістати. І раптом - пощастило! Тому я вважаю той день для себе духовним святом", - зізнається на початку книги роздумів митець-земляк.
Сергій Лукович позиціонує О. Гончара Майстром великої прози, "честю і совістю української нації, голосом її тривог, болю, сподівань і надій", а конкретно для себе - "учителем, істинним дороговказом, як треба жити і як творити в нашому, такому складному і суперечливому, непередбачувано-загадковому світі...".
Подеколи може видатися, що автор цілком "осліплений" Гончаревим світлом: так патетично й захоплююче мовить він про старшого колегу по перу. Ніби йдеться про кумира... Проте всім нам час від часу потрібні люди, на яких би ми рівнялися, які би спонукали нас рухатися вперед. Для С. Носаня такою була постать Олеся Гончара.
Щоденники - це жанр "класу" Non Fiction. Такі тексти випрозорюють істинне нутро людини, яка їх пише.
Сергію Луковичу Гончареві "Щоденники" уявлялися "таємничим цілющим джерелом, до якого праглося припасти душею і пити, пити й пити чисту духовну силу, яка окрилить і надихне написати все, що в таїні замислене".
Позиція Сергія Носаня суголосна міфологічній візії: слово має енергетику. Остання, як вода, може бути творчою / руйнівною, живою / мертвою, світлою / темною. “Є світла, рятівна, цілюща, яка лікує душу, дух і тіло… А є – чорна, руйнівна, що гнітить і висмоктує розум і сили, штовхає людину до моральної деградації і падіння”.
Стосовно Гончаревих “Щоденників”, то в їх присутності в його долі Сергій Лукович прозирає дещо магічне. Можемо погодитися, адже мав місце реальний випадок: тексти Олеся Тодосійовича дарували світло зцілення. Бодай автор у це щиро вірить.
Книга рясніє цитатами зі “Щоденників” О. Гончара, рефлексіями як фідбеком на прочитане.
Сергій Лукович зізнається, що дещо зі щоденникового підкреслював червоним олівцем, дещо виписував. Серед таких – нотатки про Канів, постаті Тараса Шевченка, Івана Нечуя-Левицького, Миколи Лисенка, Івана Дзюби, мову як життя, природу як джерело снаги й осередок, що потребує захисту, індійську філософію, літературу, що вимагає мужності...
Радимо прочитати
Твори Сергія Носаня
Носань С. Велика риба : інтелектуал. проза / Сергій Носань. – Черкаси : Видавець Чабаненко Ю. А., 2016. – 75 с.
Носань С. Вибір / Сергій Носань ; передм. В. Онопенка ; худож. оформ. В. Олексенка. – Київ : Брама, 1999. – 27 с.
Носань С. Вибрані твори. Т. 1 : Стежка в зеленому житі / Сергій Носань. – Черкаси : Видавець Чабаненко Ю. А., 2009. – 408 с.
Носань С. Вибрані твори. Т. 2 : Досвіток вічного літа / Сергій Носань. – Черкаси : Видавець Чабаненко Ю. А., 2009. – 353 с.
Носань С. Візок під дощем : новела / Сергій Носань. – Черкаси : Видавець Чабаненко Ю. А., 2012. – 39 с.
Носань С. Війна не закінчилася : новела / Сергій Носань ; дизайн обкл. Л. Писаренко. – Черкаси : Видавець Чабаненко Ю. А., 2013. – 39 с.
Носань С. Голгофа любові : іст.-худож.-док. роман / Сергій Носань. – Черкаси : Видавець
Чабаненко Ю. А., 2006. – 540 с.
Носань С. Данилків календар : твори з нової кн. для дітей «Данилків календар» / Сергій Носань ; худож. І. О. Маршаленко Вип. 2 : Зима. – Черкаси : Видавець Чабаненко Ю. А., 2011. – 88 с.
Носань С. Данилків календар : фрагм. з майбут. кн. для дітей / Сергій Носань ; худож.
І. О. Маршаленко. – Черкаси : Видавець Чабаненко Ю. А., 2010. – 32 с.
Носань С. Диваківці, або Котигорошко і Понтій Пілат з Холодного Яру : укр. нар. казк. роман /
Сергій Носань ; мал. В. Поліщука. – Черкаси : Видавець Чабаненко Ю. А., 2008. – 443 с.
Носань С. Досвіток вічного літа : повість / Сергій Носань ; літ. ред. В. Л. Куличов. – Черкаси : Видавець Чабаненко Ю. А., 2005. – 110 с.
Носань С. Енергетика слова : роздуми над прочитаним / Сергій Носань. – Черкаси : Видавець Чабаненко Ю. А., 2008. – 28 с.
Носань С. Заповіт : драм. поема / Сергій Носань. – Черкаси : Видавець Чабаненко Ю. А., 2013. – 70 с.
Носань С. Заповіт : драм. поема / Сергій Носань. – Черкаси : Видавець Чабаненко Ю. А., 2014. – 70 с.
Носань С. Казки для Кирилка / Сергій Носань ; худож. обкл. О. Діденко ; дитячі мал. В. Лаут.
– Черкаси : Видавець Чабаненко Ю. А., 2006. – 146 с.
Носань С. Людина з усмішкою / Сергій Носань. – Черкаси : Видавець Чабаненко Ю. А., 2012. – 35 с.
Носань С. Мерехлюндія : просто комедія (виборча) на дві дії без епілогу, але не без натяку / Сергій Носань ; передм. С. Носаня. – [Черкаси] : [б. в.], [2003?]. – 32 с.
Носань С. Монолог : в 2 т. Т. 2 : І на оновленій землі... / Сергій Носань ; худож. оформ. В. Олексенко. – Черкаси : Брама-Україна, 2004. – 239 с.
Носань С. Ой, Дніпро, Дніпро!.. : док. повість-реквієм / Сергій Носань. – Черкаси : Видавець Чабаненко Ю. А., 2006. – 71 с.
Носань С. Пір’їна з крила жар-птиці / Сергій Носань. – Черкаси : Видавець Чабаненко Ю. А., 2006. – 71 с.
Носань С. Пір'я : вибрана іронічна проза в 15-ти томах. Т. 1 / Сергій Носань. – Черкаси : Сіяч, 1999.
Носань С. Пір'я : вибрана іронічна проза в 15-ти томах. Т. 2 / Сергій Носань. – Черкаси : Сіяч, 1999.
Носань С. Реп’яшок / Сергій Носань ; [худож. О. Нагорний]. – Черкаси : Видавець Чабаненко Ю. А., 2017. – 115 с.
Носань С. Симфонія весни / Сергій Носань ; худож. Л. Скалько. – Черкаси : Видавець
Чабаненко Ю. А., 2008. – 71 с.
Носань С. Соната вітражів / Сергій Носань ; [коректор, літ. ред. О. Сімон]. – Черкаси : Видавець Чабаненко Ю. А., 2016. – 399 с.
Носань С. Сонцем осяяний острів : повість / Сергій Носань. – Черкаси : Видавець Чабаненко Ю. А., 2015. – 167 с.
Носань С. Сонячний ранок / Сергій Носань. – Черкаси : Видавець Чабаненко Ю. А., 2014. – 243 с.
Носань С. Сонячний ранок / Сергій Носань. – Черкаси : Видавець Чабаненко Ю. А., 2017. – 242 с.
Носань С. Сонячний ранок : повість, оповідання / Сергій Носань ; передм. А. Костецького ; мал. О.Філіпенко. – Черкаси : Видавець Чабаненко Ю. А., 2006. – 151 с.
Носань С. Судна ніч : вибр. поетич. драми / Сергій Носань ; передм. В. Захарченка ; худож. оформ.
В. Олексенко. – Черкаси : Відлуння, 1998. – 344 с.
Носань С. Тут народилась Україна : сцен. док.-публіц. відеофільму з прологом і епілогом у 5 ч. /
Сергій Носань ; авт. сцен., ред. і ведучий С. Носань ; реж. вирішення, монтаж і муз. оформ. фільму В.Радько. – Черкаси : Видавець Чабаненко Ю. А., 2012. – 47 с.
Носань С. У затінку сонця / Сергій Носань. – Черкаси : Видавець Чабаненко Ю. А., 2007. – 61 с.
Носань С. У полум'ї листя... : мініатюри / Сергій Носань ; передм. авт. – Черкаси : Видавець
Чабаненко Ю. А., 2010. – 52 с.
Публіцистика
Носань С. «Нема людській душі на світі супокою...» / Сергій Носань // Холодний Яр : часопис. – № 1. – Черкаси, 2006. – С. 240-244.
Носань С. «Очі божевільно голубі», або Штрих до портрету Василя Симоненка, зроблений ним самим : спогад / Сергій Носань // Нова Доба. – 1999. – 6 січ. – С. 9.
Носань С. Де стогнуть дзвони втоплених церков : загублені села / Сергій Носань // Нова Доба. – 1999. – 23 берез. – С. 4.
Носань С. Мовою таланту, мовою сумління : (слово про друга) / Сергій Носань // Холодний Яр : часопис. – № 2. – Черкаси, 2008. – С. 254-257.
Носань С. Наша національна культура – виживе, вистоїть! / Сергій Носань // Холодний Яр : альманах. – № 5. – Черкаси, 1996. – С. 93-96.
Носань С. Рідна мати моя... // Бушин М. І. Черкаський край в особах. 1941-2001 : місто Черкаси. Кн. 10 / М. І. Бушин, Є. П. Єрмілов. – Черкаси, 2005. – С. 121-125.
Носань С. Тут час і віра незмінні… / Сергій Носань // Вечірні Черкаси. – 2005. – 13 квіт. – С. 6.
Носань С. Черкаському радіо – 45 / Сергій Носань // Нова Доба. – 1999. – 18 берез. – С. 4.