«Берегиня українського слова»
до 70-річчя від дня народження Ольги Месеврі
Краєзнавча розвідка
Ще не втомилася іти і поспішать,
Шляхи лежать далекі ще і близькі,
Та крізь роки веде мене душа
У ті місця, де пам’яті колиска.
Ольга Іванівна Месевря – письменниця, педагогиня, методистка-філологиня, літературознавиця. Знана як поетка, прозаїкиня, авторка творів для дітей. В освітньому просторі відома як методистка-філологиня. Членкиня Національної спілки письменників України (з 2013 року).
Життєва і творча біографія Ольги Месеврі
Народилася Ольга Іванівна 22 серпня 1954 року в селі Крутьки Золотоніського району, що на Черкащині, а конкретніше – на хуторі Чобітьки (звідси – назва книги сповідального кшталту «Чобітьківський рай). Історія хутора, який згадується у складі Кропивнянської волості 1859 року, але в 1970-х був знятий із обліку у зв’язку зі знелюдненням, стисло викладена тут.
Родина Ольги Месеврі була селянською. Середню освіту майбутня письменниця здобула в рідному селі, вищу – на філологічному факультеті (українське відділення) Черкаського педагогічного інституту (нині – Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького).
Упродовж восьми років (1979 – 1987) працювала вихователем. Займалася вчительською діяльністю, викладала українську мову й літературу в Черкаському ПТУ № 17 (1987 – 1999; нині це Черкаський професійний ліцей). Затим (із 1999-го) працювала методисткою з української мови і літератури в Черкаському інституті післядипломної освіти педагогічних працівників. Протягом 2007 – 2015 років обіймала посаду завідувачки лабораторії гуманітарних дисциплін у вищеозначеному інституті.
З 2015 року займається творчою діяльністю.
Одружена, має доньку.
Набуток Ольги Месеврі
Проби пера припадають на навчання у 5-му класі.
Вірш «Стежинка» був опублікований у газеті «Зірка», коли дівчинка Оля
(тоді ще Положай) була ученицею 6-го класу.
Нині набуток Ольги Месеврі можемо характеризувати як розмаїтий, адже є в ньому як науково-методичні праці, так і художні твори поетичного й прозового кшталту.
Ольга Іванівна – авторка спецкурсу «Сучасний літературний процес на Черкащині» (2008), співавторка програми курсу за вибором (10 – 11 класи) «Сучасна українська література» (2011), навчальних програм і посібників із літературного краєзнавства: «Моя Черкащина. 5 клас» (2011), «Моя Черкащина. 6 клас» (2013), літературного курсу за вибором «Письменники – лауреати Шевченківської премії – золотий фонд української літератури» (2013 – до 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка). У науково-методичному доробку Ольги Месеврі є цикл статей, в основі яких студіювання образу душі в українській літературі. Ряд публікацій у збірниках і періодичних виданнях області й загалом України доповнює дослідницький набуток Ольги Іванівни.
Як письменниця Ольга Месевря – авторка низки книг, серед яких як поетичні збірки «Літоросль» (2007), «Серпнева пастораль» (2012), «Моя душа сховалася у вірші» (2018), так і прозові видання: збірки новел «Чобітьківський рай» (2013), новел і оповідань «Соняшник у відрі» (2016), «Чому плаче дорога?» (2016), «А де те серце?» (2017; тут зібрано тексти з трьох попередніх прозових книг).
На Черкащині та за її межами Ольга Месевря добре відома як дитяча письменниця. В її авторській художній колекції, орієнтованій на дитячу читацьку аудиторію, – книги поетична «Півник у вікні» (2019), прозова «А ти прилітай» (2020), «Вишиванка для сонечка» (2019).
Дослівно щойно, влітку 2024 року, побачило світ значною мірою підсумкове
видання Ольги Месеврі – книга «Відповідальний за час».
Поетичні і прозові твори Ольги Іванівни опубліковані в різних колективних і періодичних виданнях Черкащини й загалом України (зокрема газети «Молодь Черкащини», «Молодь України», альманах «Холодний Яр»).
Нагороди та відзнаки Ольги Месеврі
Ольга Іванівна – лавреатка низки літературних премій: імені Михайла Масла (2016), імені Миколи Томенка (2021), «Благовіст» (2019), літературного конкурсу імені Василя Захарченка (2020).
Нагороджена нагрудним знаком «Василь Сухомлинський».
Творчість Ольги Месеврі в оцінках письменників, літературознавців, педагогів
«Поезія Месеврі версифікаційно різноманітна – класичний метр, білий вірш, верлібр, багата кольористикою, пасторальними картинами і настроями» (Володимир Поліщук, професор, літературознавець, очільник Черкаської обласної організації НСПУ).
«У тканині її поезії – любов і душевна краса, що знаходять поладунок із довколишнім світом, отже, творять вищу гармонію людини і природи… Водночас чутливість поетеси тонко вловлює ритми світу з акордами болю, образ, самотності, нещирості, заздрості…» (Валентина Коваленко, письменниця, членкиня НСПУ, директорка Шевченківського національного заповідника).
«Поезія Ольги Месеврі жіноча, інтеліґентська і сільська за духом. <…> Поетка любить людей, уміє помічати у кожній душі щось краще, світліше, незвичайне. Сприймає кожне життя як неповторний всесвіт, що заслуговує на замилування, розуміння, увічнення» (Василь Пахаренко, літературознавець, член НСПУ).
«Ольга Месевря не тільки прищеплює любов до сучасної української літератури, а й сама пише глибоку, оригінальну, модерну поезію, адже верлібр захоплює образом, несподіванкою» (Василь Пахаренко).
«Кожен, хто любить літо і сонце, може зустріти їх у поезіях черкаської письменниці Ольги Месеврі. Теплом віє вже від назви першої збірочки «Літоросль». В «Серпневій пасторалі»
<…> є і «квітень, і сніг з морозом, є свята й будні…» (Ольга Павленко, письменниця, членкиня НСПУ).
«Поетичний талант пані Ольги народжений від любові і в ім’я любові. Любові і шани до батьків, до рідної землі, її краси і щедрості, а ще любові до людей з їхніми долями, бідами і тривогами. А тому і ясний дар цієї жінки розвивався, міцнів і крилився в животворному сяйві таких святих почуттів. <…> проза її – це та ж таки поезія, настільки кожне слово там щире, тонке й чутливе до краси рідної української землі, до її квітучих, сонячно-мальовничих кольорів. <…> слово Ольги Месеврі насичене незрівнянним ароматом пробудженої Весною землі з першими квітами в гаях і на луках придніпровських за рідним селом; пахне свіжістю росяних ранків і переливається блискітками світанкового світла в краплинках тих рос; і пахне те слово всім тим рідно-невмирущим, що оздоровлює і повнить дужістю наш дух і наші душі, дарує крила й благословляє достойно злітати, чесно жити й високо линути в блакитному сяйві духовних небес України» (Сергій Носань, письменник).
Ольга Месевря «повертається до раю свого дитинства, де зостались найперші радощі й клопоти, утрати й відкриття, вороги і найрідніші люди, описані з далекого погляду, кинутого крізь десятиліття туди, де ти починався» (Ольга Павленко про книгу «Чобітьківський рай»).
«Проза О. І. Месеврі – явище неповторне за тематикою, за синтаксисом, за душевним теплом… Кожному колись захочеться хоч подумки повернутися в дитинство, бо всі ми родом звідти. Добре, коли цей спогад гріє душу авторові і читачеві.
Я не читав, а спрагло ковтав оповідки Ольги Іванівни. Мені вони дуже близькі за духом: люблю тихий український сільський рай, шкодую, що його так мало лишилося сьогодні. А яка запашна мова, одухотворені образи, скільки епітетів, метафор. Як багато однорідних членів речення!» (Володимир Макаренко, заслужений учитель).
«Твори О. І. Месеврі притягують чутливістю, залюбленістю у навколишній світ, добротою, ніжністю, примушують на речі навколо нас глянути по-новому, цінувати кожну мить, бо вона – неповторна, любити і шанувати рідну землю, людей з їх болями, бідами, тривогами… Вона пропонує цілу морально-етичну програму, яка ґрунтується на духовних засадах Любові, Доброти, Терпіння» (Андрій Логінов, учитель-методист).
Ольга Месевря про творче письмо як екзистенцію і життя
«Кажуть: щоб писати – треба жити. Так воно і є. А ще мусиш знайти дорогу до себе. Вона – найважча. Ідеш, ідеш – стежками, стежинками життя, продираєшся крізь хащі, нетрі, іноді, як незрячий, навпомацки, інтуїтивно шукаєш вихід із, як думаєш, влаштованої тобі долею (чи кимось?) нової пастки, виходиш на дорогу (нарешті!) і – знову… А поряд хто? Та ж, звісно, – люди. Хтось – назавжди, хтось зникає – не по дорозі, а хтось з’являється, на якомусь етапі. То чи дійдеш, зустрінешся із собою справжнім, впізнаєш і пізнаєш себе? А йти треба. І не виживати, а таки жити».
Книги Ольги Месеврі
«Півник у вікні» (2019) – збірка віршів для дітей.
Лейтмотиви книги: любов до природи і єдність із нею, цінність роду як пам’яті, зв'язку поколінь, тяглості традицій, знайомство маленького «я» зі світом, пізнання законів останнього…
Вірш «Хто кому рідня» артикулює цілісність природи як космосу, розуміння людського організму як одного з компонентів земного світу, ширше – всесвіту.
Сьогодні спитала
Маленьку травинку:
«А хто твої рідні?»
«Я – неба зернинка».
Ось вітер легенько
Дихнув і повіяв.
А де він родився
І хто його сіяв?
Синичкам гукаю
(Бо ж знати це треба):
«Хто родичі ваші?»
«Ми – діточки неба».
Дідусь мені скаже
Наступного дня,
Чи небу й землиці
Ми також рідня.
У поезії «Моє подвір’я» увиразнено думку про дім та обійстя як райську локацію. Звідси – твердження ліричної героїні: «раєм пахне на моїм подвір’ї».
Щоправда, серед героїв дитячих віршів Ольги Месеврі можна побачити не лише людей, а й звірів, птахів, навіть комах і рослини.
Бичок Чорниш стає жертвою дивної квітки, що дзижчить, а потім ще й зненацька кусає («У траву убравсь лужок»).
Поезія «Киця» акцентує необхідність турботи не тільки про домашніх улюбленців, а й про вусатих безхатьків:
Візьму миску для водички
І тарілочку гарненьку,
Всиплю кашки – ще тепленька.
Щедро маслечком заправлю
І на вулиці поставлю.
Вже крізь сон, у ліжку, чую:
Мою кашку хтось смакує.
А ось «Мрійник» – твір про соняшника-одинака, який дивним чином виріс на березі річки.
Вірш «Дива» – про кукурудзу, що стрімко прожила свій життєвий цикл і наприкінці літа стала бабцею. Тут не лише увиразнено дбайливість як рису людини на схилі літ, а й прочитується швидкоплинність буття:
Та й дива ж: за літо, друзі,
Постаріла кукурудза:
І суха, і некрасива,
Не шовкові коси – сиві,
Навесні – зелене плаття, –
Восени – від нього шмаття.
Вітерець прилине в гості –
Затріщать стебельця-кості,
А синичка прилетить –
Щось до неї шамкотить.
Кожна пташка бабцю знає:
Всіх жаліє, пригощає.
У розпал спеки набувають популярності твори на кшталт вірша «Друзі». Перша строфа прочитується як своєрідне замовляння дощу:
Ти, доще-лінивцю, сховався далеко,
Бо, мабуть, не виспався ще?
Он песик Гаврюшка втомився від спеки,
Куняє собі під кущем.
Завершує збірку твір «Щедра», так само прикметний мотивом спеки, а ще – дбайливим ставленням до природи:
У бляшаночці для киці
В мене свіжа є водиця.
Без води у спеку важко –
П’ють і джмелики, й мурашки.
Ось горобчик прилетів:
Дуже пити захотів.
Он чалапають качки,
Хлебчуть воду їжачки.
Я дивлюсь на них з любов’ю:
Ще наллю вам, на здоров’я!
Ключовим тут логічно вважати вірш «Півник у вікні» з підзаголовком «майже сумна історія», адже саме цей твір, вочевидь, обумовив назву книги. Звідки така підназва як певний натяк чи застереження? Справа в тім, що мовиться про півника, який розповідає горобчику свою сумну історію, в результаті якої він покараний. Насправді на господиню зла не тримає, але й неволя допікає… Провина не лежить винятково на півнику, оскільки в тій справі задіяні ще й курочки… Півник згадує господаря, який, на противагу господині, справжній добряк, проте за вчинене дістається від обох. І найбільше – півникові…
«Хрестили» нас і впоперек, і вздовж.
Я – заводій, тому найбільший ворог.
Уже змирився: «Буде з мене борщ»…
З власного досвіду півник висновує, що неволя – значно страшніша за смерть.
І я сиджу. Вже вічність тут сиджу.
Спасибі Богу, є таки віконце…
І чекає осені, бо тоді спорожніють городи… А отже, повернеться свобода.
Герой вірша «Горобчик» – слухняне й чемне пташеня-хлоп’я, яке не перечить батькам. Більше того, має захисника у світі людей: «Я малого не буджу, / Сам від киці стережу».
Маленька лірична героїня настільки чутлива і дбайлива стосовно довкілля, що в її оптику втрапляє слабкість сонечка, його недуга. Дівчинці здається, що її досвід може бути корисним сонечку. Рятівним – їхнє спільне смакування бабусиними пиріжками («Захворіло сонечко»).
Ви точно знаєте, що таке джипи? Навряд чи... Виявляється, це не лише автівки…
В поетичній інтерпретації Ольги Месеврі джипами можуть бути гумові чоботи, які в дощову погоду слугують своєрідними позашляховиками для ніг («Слушна порада»).
Мені радить мудрий тато:
«В дощ надумала гуляти,
І ганяти навпрошки –
Взувай «джипи» – гумаки.
Либонь, гумористичну нотку можемо добачити у вірші «Я, пташки, літав би з вами»:
Я, пташки, літав би з вами:
В небі ж – ні доріг, ні трас.
А як стукнетесь лобами?
Чи міцні вони у вас?
«А ти прилітай» (2020) – книга малої прози Ольги Месеврі, яку долучають до так званого дитячого набутку письменниці, однак представлені тут тексти орієнтовані на значно ширшу авдиторію. Про це свідчить, зокрема, анотація до видання: «Читання книги – це зчитування душі письменника. Про що ж ця книга? – Про світ у собі і той, у якому живемо. Про те, що серед життєвої суєти, штормів і бур не можна забувати: десь там, під нами, – глибокий океан народного життя, наша основа, наше коріння, від якого не можна відриватися. Письменниця прагне з допомогою слова доторкнутися до душ читачів, сподівається, що той доторк буде світлим».
Тематично книга обертається довкола теми роду, відчувається, що авторка значною мірою сповідується перед читачем – малим і дорослим, тим самим прагне поділитися власним досвідом, родинними традиціями й цінностями, здобутками і втратами, радістю й болем… Кожен/кожна знайде текст до душі, відповідно до настрою та світовідчуття… Старші відшукають перегуки з власним досвідом, менші збагатяться чужим і мудрим…
«А роздзиндзало…» – назва оповідання, що звучить скоромовкою. Це дивне слово промовляє старий Тиміш, коли на його онуків приходить (уже не вперше!) скаржитися Берко.
«А ти прилітай» – однойменний до книги твір, в якому вимовною є тема плинності людського життя. Головна героїня Настя, жінка в літах, задумується про відхід із цього світу, хоча, далебі, не готова попрощатися з ним. Згадує батькове: «Якщо доживу до трави, то ще топтатиму ряст». І ось весна, а отже, дожила… Тішиться, клопочеться розсадою, парничком. І все ж відчуває, що сили полишають, а втома напосідає… З’ява ластівки, що гніздується, є знаком життя. Хоча в українській міфології птахи рівночасно наділені функцією супроводжувати відійшлі людські душі до ірію, але тут ластівка навпаки дає Насті надію на продовження життя – її власного та світу. Звідси – спрагле бажання допомогти пташині.
У кожному разі завершальний абзац як репліка героїні навіює смуток: « – Знаєш, – обізвалася до пташини, – віконечко завжди буде прочинене, я і дітям скажу, щоб не закривали. Ти прилітай, щовесни прилітай. Прилітай, якщо мене вже й не застанеш».
Оповідання «Ага!» стартує дещо кумедно, адже вікова дистанція у два роки між дядьком і племінницею – факт нечастий. Принаймні так було раніше, бо нині все ж чимало стереотипів і страхів нівельовано. У ході сюжету розгортається родинна сага, де є місце і курйозним моментам, і драмам. Останнє бажання дідуся Василя, майстра на всі руки, так і лишилося невиконане: діти вірили, що ще встигнуть купити діду морозиво…
Гриша став повним сиротою на 22-му році життя. Одружувалися дядько і племінниця майже одночасно, адже Гриша боявся, що доведеться «дідом женитися». Оприявлена тут і тема війни на сході. Остання чи то пришвидшила плин життя, чи вкоротила долю…
«Часові з натугою, та все ж вдалося трохи зняти спазми болю. Він інколи здрімне, а тоді нагло просочується із душі і рясно скрапує моїми очима».
«Біля дороги» – оповідання про зв’язок поколінь, взаємини між мамою й донькою, хоча героїнями тут постають не люди, а дерева: мама Липа й донька Липка. Образ дороги спершу сприймається достоту конкретно, однак далі вловлюємо його символічний зміст. Юнка попервах норовить відмежуватися від мами, її манять пригоди, тож вона тягнеться до дороги, якою стрімко рухається транспорт. Не слухає Сороки, яка застерігає, скрекочучи: «Почекай, почекай, будуть тобі пригоди, обламає тебе отой світ!». Зрештою, так невдовзі й стається:
«Після першої ж грози Липка не впізнала свого пишного вбрання: з нього стікали патьоки бруднющої води і блищали масні плями. Це по неохайній Дорозі мчали заклопотані автівки, брутально розкидали навсібіч фонтани багна і бризок. Неповороткі ваговози тиснулися до узбіччя і, самі того не помічаючи, обламували-обшмульгували ніжні пальчики-гілочки, обривали поділ платтячка, необачно опущеного на край дороги… До мами? – Пізно!».
Однак як відбувається в людському світі, так і у світі природи Липка віднаходить свою Дорогу – відмінну від материної, проте й несхожу на інші: «Липка підросла, подорослішала. Тепер руки-гілочки – до Неба. Вночі розмовляє із Місяцем та зорями. Удень молиться Сонцю. І лише зрідка, спокійно, пускає погляд на метушливу Дорогу. Мудра? Уже. А що мати? – Змирилася. У дочки своя Дорога». Так, либонь, вичерпується конфлікт, нівелюється часом і мудрістю обох – мами й доньки.
У цій прозовій книзі ще 23 оповідання, тож лишаємо інтригу й разом із авторкою запрошуємо до чтива.
.jpg)
«Моя душа сховалася у вірші» (2018) – поетична збірка, на що вказує вже безпосередньо назва книги. Останню пояснює, увиразнює, розгортає поетичний епіграф чи то преамбула:
Моя душа сховалася у вірші:
Вже упеклись морози, сніговій,
То й закортіло спокою і тиші.
Тепер їй добре – затишно тут їй.
Доказом, що мотиви роду, сім’ї, України, єдності з природою, персоніфікація її, позиціонування людини як руйнівника знаходять вияв від книги до книги Ольги Месеврі, слугує анотація, яка до того ж увиразнює крайню щирість авторки, тому й мовиться про видання як «документ серця»:
«У ній – вічні пошуки вершин духу. Спроба звільнитися від власних емоцій і передати те, що болісно переживає Україна. Щире бажання не порушувати у творчості закон вічності свого, українського, світу. Прагнення обійнятися з природою, бо вона – жива істота, а люди у своїй байдужості, жадобі чи й сліпоті бездумно розтоптують первісну світобудову, не відчувають межі дозволеного. А ще – трепетне бажання, щоб власне слово було хоча б тінню Предковічного Слова».
Кожен із чотирьох розділів стартує епіграфами – вибраними філософськими сентенціями Мирослава Дочинця. Приміром, до 1-го розділу («Криничка») взято тезу: «Птиці літають крильми, а ми – духом» (тут дається на згадку вірш Ліни Костенко «Крила»: «Людина нібито не літає... / А крила має. А крила має!»).
Збірка рясніє і римованою поезією, й верлібристикою. Обидві вражають розмаїттям мотивів.
Пам’ять про дерево роду, ідентичність як важіль утілені у вірші «Каюсь!». «Не може жити крона без коріння, / Як не буває висоти без дна», – заявляє лірична героїня (її підтримує авторка). Прочитуємо боязнь утрати батьківщини й ідентичності як джерела, криниці:
Невже ізнову сунеться руїна?
(Душа волає вже немолода), –
І з нас повитікає Україна,
Як із кринички утекла вода?
Руїна тут не історична доба по смерті Богдана Хмельницького, а стан, що потенційно стосується сучасників – й окремої особистості, й народу загалом.
Невипадково за епіграф до означеного вірша Ольга Месевря бере поетичні рядки Василя Симоненка про деморалізацію людства, а відтак його потенційний занепад: «Ми винуваті, що міліють ріки / І лисинами світять береги, / Що десь духовні лупляться каліки / І виростають наші вороги».
Продовженням може бути вірш із цієї ж книги черкаської поетки:
– Земля –
Для всіх,
А небо –
Для птахів.
Чому, Всевишній,
Тільки їм дав крила?
Бог усміхнувсь:
– У них нема гріхів,
А ви б і з раю
Шарварок зробили.
Суголосним є вірш «Криниця» – про зомлілу від Дніпрової води фіалку, про гіркий борщ, зварений на воді з-під крана… Людство, рухаючись у бік прогресу, знищує первинне й природне, справжнє й духовне… І лише пам’ять зостається…
Низка поезій просякнута злободенністю, мотивами війни, російської агресії («Героям-кіборгам», «Подаруй мені, ніченько, радісні сни…»).
Є тут і вірші-присвяти: «Василеві Симоненку», «Доля» (Василеві Призу), «Це уперше…» (однокласнику Олексієві Кобичеву). До цієї групи можемо долучити й вірш «Стриба «Пазик» по дорозі», присвячений незабутнім Миколі Негоді й Костянтину Світличному, проте авторська жанрова дефініція «спогад-жарт» спонукає вирізняти цей твір, тим паче важливу роль тут виконує гумор, хоча й документальна основа не скасовується.
У книзі подибуємо вже знайомі вірші, що ввійшли до збірки для дітей «Півник у вікні».
Плинність людського буття, гуманізм / антигуманізм, збереження / втрата моралі, більше чи менше, інтерпретовані в поезіях «Листочок. Жовтий…», «Старезний дід…», «Ви казали, мамо…», «Проводи» тощо.
Цілісність збірки забезпечується сув’яззю світлого мінору й відвертого мажору (як оптимізму).
З одного боку, тут вимовний смуток від передчуття межі, що фіксує кінцевість буття:
Пасуться очі в небі.
А душа?
Їй пастуха
(Чи пастиря?)
Ще треба.
До вуха хтось:
– Живи, не поспішай.
Ще маєш час.
Журитися не треба.
Тебе ще літо
Має за свою.
Ще в осінь
Не протоптана дорога.
Оглянулась –
А на межі стою.
Чи маю час –
Відомо тільки Богу.
З іншого – оприявлено радість, зумовлену життям як таким, його наповненням, успішною реалізацією творчого «я»:
Мій день сьогодні
Повний благодаті:
Дарунок Неба –
Щастя уповні.
Слова, любов’ю
Й радістю зачаті,
Ростуть і зріють
Віршем у мені.
У поле зору втрапляє лаконічний (трирядковий) верлібр, в якому, здається, мов на долоні єство авторки:
Осінь. Пізня.
Хворіє депресією.
Я – віршами.
Як зауважує в передмові до збірки Василь Пахаренко, «верлібри в Ольги Месеврі легкі, прозорі, нагадують візерунки української вишивки чи казки». Це знак, що в текстах Ольги Іванівни за умови уважного та вдумливого прочитання можна віднайти прихований український код.
.jpg)
«Чобітьківський рай» (2013) – це направду сповідальна книга авторки, адже у вміщених прозових текстах щира розповідь Ольги Месеврі про родину, дитинство, власна рецепція батьківщини – малої та великої. Бо саме з рідного куточка (села чи міста), батьківського обійстя, рідного порогу зароджується любов до України…
Підказкою та певним орієнтиром для читача може бути анотація:
«Визнаємо чи ні, але маємо духовну кризу, що руйнує українця як повноцінну цілісну особистість, індивідуальність. А все тому, що зруйнований духовний місток між батьками і дітьми.
Автор прагне в слові, використовуючи поетику місця, віднайти батьківсько-материнський код, який не тільки багато говорить нам про нас самих, а й покликаний зберегти духовний зв’язок поколінь».
Автор передмови Сергій Носань добачає поетичність прозопису Ольги Месеврі, наголошуючи, що ця майстриня творить «тонкою поетичністю свого простого віднародного слова». І далі: «У поетичній прозі пані Ольги відчувається виплеск естетичної енергетики отого неймовірно рідного, дорогого, що було, є і буде – з прадавніх глибин – своє, наше, щиро українське, чисто національне, чим дихала і дихає батьківська земля і її неповторна природа».
Вступним і рівночасно об’єднувальним, таким, що вимальовує концепцію книги, є вірш «Вервечки пам’яті», де увиразнено силу пам’яті в її найважливіших ланках («мала» батьківщина – хутір Чобітьки, викреслений згодом із мапи; дерево роду). Цей текст доцільно позиціонувати життєвим і творчим гаслом Ольги Іванівни:
Ще не втомилася іти і поспішать,
Шляхи лежать далекі ще і близькі,
Та крізь роки веде мене душа
У ті місця, де пам’яті колиска.
А тут пройшла розруха без війни
(Бог милував ворожої навали).
З чиєї ж злої волі чи вини
Цей хутірець безжально зруйнували?
Хто смертний присуд холодно віддав,
Коли прийшов цей бусурмен і звідки
І відірвав підошви від халяв,
Бо хутірець був названий Чобітьки?
Самотній цвинтар – докором навік,
Хоча сюди таки приходять люди,
І, як насмішка, тут, неподалік,
Стоять чужі, цяцьковані споруди.
В зеленім шумі тополиних віт
Гойдає вітер сховане гніздечко.
Тримають рід, щоб не збайдужів світ,
Міцні й надійні пам’яті вервечки.
15 оповідань – стежини, якими Ольга Месевря блукає по лабіринтах власної (ба навіть родинної!) пам’яті й дозволяє читачам бути свідками цього мандрівного ритуалу. Не кожному автору вистачає відваги поділитися найсокровеннішим із аудиторією, а ось Ольга Іванівна перед читачем – як на сповіді…
«Образа № 1 Легка» – про найпершу зустріч майбутньої авторки зі світом. «Ніхто не питав про мої плани, а тут ні з сього ні з того змусили народитися». Про образу на батька, який чекав на сина: «Ну це я йому ще пригадаю: докажу, що не гірша за хлопця, і він ще пошкодує, що не спішив на побачення із коханою жінкою та крихітною донечкою!». Насправді маємо ще один доказ, що чоловіки хочуть синів, але люблять доньок особливою любов’ю: «коли побачив уперше своє кохане чадо, то так розчулився, що аж сльозу пустив. А вже виціловував-виціловував та пестив. Так я йому «відомстила» любов’ю, причому взаємною». Про знайомство з двоюрідним братиком Ванею, стрес останнього через з’яву новонародженої конкурентки, курйоз у лікарні… Завершується оповідання натяком, що саме Вані довелося бути нянькою маленької Олечки.
«Мій «вклад» в освоєння цілини» – логічне продовження попереднього тексту. Оскільки дитинство майбутньої письменниці припало на радянську добу, новоспеченій сім’ї довелося зіткнутися зі специфічними випробуваннями. Батько Олі-немовляти вирушає на освоєння цілини, маму дівчинки теж відправляють із ним, аби запобігти руйнуванню родини. Маленьку Олю, яка була на грудному вигодовуванні, мама змушена завчасно відлучати від грудей. Надалі вихованням майбутньої письменниці майже впродовж двох років займаються дідусь і бабуся… А ще – Ваня… Чи ж дивина, що по поверненню батьків Оля злякано замотується в бабусину спідницю і проганяє «тьотю» й «дядю»?..
«Бабусина педагогіка» – оповідання, де розкрито методику відлучення дитини від соски.
Тут і народна мудрість, і особиста хитромудрість бабці.
«Колись давно у полудень» – твір, присвячений дідусеві Юхиму, бабусі Софії Положаям, прабабусі Меланії Сулейман. Авторка поетично змальовує рідний хутір, аби він не зник із пам’яті, як мапи: «Трохи втомлене сонце мляво спостерігало із небесних висот за хутірцем, названим, на його думку, якось дивно: Чобітьки. Хоча чому дивно? Адже своєю формою він таки нагадував чобіт, навіть із каблуком».
Згадано тут інші, суміжні, топоніми: Чапаєвка, Крутьки.
Розповідається про потішний епізод із прабабцею Меланією, яка старається наздогнати маленьку Олю. Спостерігати це, вочевидь, кумедно, але якщо уявити переживання жінки, «меткої і жвавої бабусі Мелашечки», сміх притлумлюється, сходить нанівець.
«Дещо про капості» – оповідання про головних ворогів трирічної Олі (жабу й рудого пса Берка), а також про «капості», які з’їв собака… Натякнемо, що має місце гра слів, але не розкриватимемо секрету, що ж насправді втрапило до зубів пса… Хоча регіт у родинному колі стояв ще довго…
«Образа № 2». Чи можуть юні читачі уявити співмешкання на печі дівчинки й козеняти? Ба більше, йдеться про маленьких товаришок, які схильні копіювати одна одну… А втім, те, що дано тваринці, не може повторити людська дитина – приміром, пройтися по карнизу… Точніше спроби будуть – і багато, проте невдалі… Зате крейда так манитиме маленьку Олечку, заки дідусь не втне «злої штуки»… Це стане причиною сварки дівчинки з карнизом. Навіть кізка Галя бойкотуватиме його. Чи не з дівочої солідарності, бува?
Два недруги майбутньої письменниці мають свої номери – № 1 і № 2. Авторка насправді не приховує імен, вочевидь, навмисно інтригуючи назвами творів.
Так, в оповіданні «Недруг № 1» за цим «статусом» ховається дід Андруха, який полюбляє глузувати з Олі. Як-от: «Іванівно, чи не малувата пляшка, може, вже бідончик треба, а до нього телячу соску?».
В наступному творі титулованим недругом №2 стає дядько Іван. Хай буде інтрига, але насправді тут задіяна славнозвісна кізка Галя…
Чільне місце у книзі займає однойменне оповідання «Чобітьківський рай», яке спровокувало назву видання. Подібно до вищезгаданого твору («Колись давно у полудень») тут акцентовано Чобітьки. «До чого ж гарно жилося мені в рідному хуторі аж до семи років, коли прийшла пора йти до школи! Хоч дитинство було і повоєнне, та хутір німці не встигли спалити…».
Далі авторка запрошує читачів до рідного обійстя на погостини, знайомить із роботящими дідусем і бабусею, змальовує інциденти зі зграєю гусей…
А потому відкриваються чудові краєвиди, «де стаєш ближчою до сонця, і, головне, ніяка жаба не посміє навіть подумати під таким (дідусевим – Г. К.-С.) захистом посягати на твоє маленьке життя».
З Олею стається низка курйозів, зокрема завдяки обновкам, які постійно втрапляють у халепу… А далі, в міру дорослішання, товариство дівчат і хлопців шукатиме собі розваг – і Оля з ними…
І все ж родинна педагогіка, оперта на мудрість і любов, наснажне природне середовище заклали міцний стрижень особистості Ольги Месеврі.
«Отак і росли ми, хутірські діти, в повній гармонії з природою і під пильним наглядом небесних сил, а зокрема – ангелів-охоронців».
«Спасибі рідним, що не били нас, не принижували і не засмикували, а терпляче виховували любов’ю. Тому й пішли ми в білий світ із вірою в людей і любов’ю до них».
Здається, дідусів сад досі гріє душу зрілої авторки. Бабусів поетичний талант, либонь, став одним із імпульсів, генетичних коренів і кодів.
«Тепер вони всі небожителі. Думаю, що дідусь плекає райські сади, а бабуся – квіти. Вірю: там вони знайшли спокій і умиротворення, якого не мали на землі», – так завершує Ольга Іванівна своє оповідання.
«Бабуся і сонце» – твір, позиціонований казкою. Аби допомогти дитині пережити втрату рідної людини (бабусі), мама виявляє хитромудрість і вдається до казкового тлумачення, щоб дитина знала: людська душа ніколи не вмирає…
.jpg)
«Соняшник у відрі» (2016) – книга малої прози Ольги Месеврі. За своєю географією вона направду черкаська, адже тут згадуються Золотоноша, Чапаєвка (нині Благодатне), Черкаси...
Перше оповідання – про силу віри. Параска є свідком того, як на її очах згасає донька – мама двох діток. Жінка у відчаї вертається в минуле, згадує, як диво, повернення з війни чоловіка… І розуміє, що рятівною є лише молитва («Во ім’я Отця і Сина…»). Завдяки вірі логіку буття вдається зберегти й не порушити…
Натомість наступне оповідання вже самою назвою («Апокаліпсис») розсіює тривожність. Голод. Діти лишаються сиротами, серед них Петрик як найстарший. Хлопчик переймається, як нагодувати найменшого Ваню. Можливо, одружитися, хай навіть неповнолітнім?.. Чи найстрашніше – побажати смерті братику, аби той не страждав…
Тема голоду розвивається далі, зокрема в оповіданні «А мені добре…».
«Соняшник у відрі» – твір, багатий на символіку й метафорику: сокорина, яка «зацвіла» воронами, світлоголовий соняшник, чорнющий ворон… Прозираємо мотиви нереалізованого кохання, шлюбу як страждання, ненависті, прокляття, втрати, зречення, покути…
У книзі дослівно кожен текст пройнятий драматизмом.
Друга світова війна, сучасна російська агресія, долі,
трагедії переплітаються, увиразнюються одна одною…
.jpg)
«Чому плаче дорога?» (2016) – ще одна книга малої прози Ольги Месеврі.
Однойменне оповідання завершує книгу, проте саме з нього розпочнемо. Виявляється, конфлікти відбуваються не лише на землі, а й на небі. Вітер може бути невігласом і завдати болю хмаринці. Батько-грім ще додасть вогню, але втихомирити всіх мусить жінка – велика дощова хмара. П’ятирічний Ванюшка констатує: дорога плаче. Він намагається з’ясувати причину. А заразом планує вирости й лікувати дорогу…
Назва книги невипадково стартує питальним «чому», адже це щось на кшталт вірусу, який розносить чомучку… Спробуй від нього вберегтися!
Нінку з оповідання «Чому?» «цілий день карнудило. У її маленьке сердечко втрапила чомучка, вгніздилася там і вгризається, як черв’як у яблуко». Дівчинка – вкрай допитлива, отже, прагне дізнатися правду. А ще – справжня борчиня, адже відстоює справедливість...
.jpg)
«А де те серце?» (2017) – збірне видання, що вміщує прозові твори
з трьох попередніх книг Ольги Месеврі:
«Чобітьківський рай»,
«Чому плаче дорога?»,
«Соняшник у відрі».
«Ця книжка – пазл, що складається з осколків життя,
які кричать, промовляють і шепочуть світові і читачеві
сміхом і риданням, радістю і журбою – усім, що таїться в людській душі», –
як мовиться в анотації.
.jpg)
«Відповідальний за час» (2024) – крайнє видання Ольги Месеврі, що складається переважно з прозових творів, але вигулькують і вірші. Авторка присвячує книгу «янголам-охоронцям – донечці Марині і чоловікові Василю».
«Кажуть, ми приходимо у світ не зі своєї волі та ще ж і з непростим завданням: зрозуміти і прийняти його як даність, знайти своє місце в ньому. Але цього замало: перш за все мусимо зрозуміти себе, пояснити собі ж суть свого існування. І, найголовніше, – визначити орієнтири. Самотужки. Якщо немає чіткої позитивної мети – життя втрачає сенс, а потім зникає й бажання жити. Важко… Де, в кого шукати підказку, адже час перебування на Землі обмежений? Як ростити душу? Може, хоч частково, відповідь у книгах, зокрема – у цій?» (з анотації).
В авторській передмові Ольга Месевря акцентує війну як травму, згадує дитячі ігри у війну, одну з хутірських трагедій, родинний драматичний досвід, зумовлений Другою світовою, Чорнобиль, російську агресію, що почалася 2014-го й увиразнилася з 24 лютого 2022 року у форматі «великої» війни… Остання в березні 2022-го забрала племінника письменниці – десантника Андрія Положая.
Авторка характеризує кожен із чотирьох розділів книги, прописує історію їх з’яви, тим самим розкриває творчу лабораторію:
«Перший розділ «Мій зворохоблений Всесвіт» – життя у війні, майже щоденник. Деякі твори назавжди залишили рани, опіки у душі, бо, за невеликим винятком, герої-персонажі – люди, яких знаю чи знала. <…>
Другий розділ – «Створи мене!» – писало саме життя. Тут – історія народу, роду і, звичайно ж, моя – трохи. Серед героїв твору рідна, українська мова і час, бо саме час – матерія, з якої створений наш світ. Часові рамки вміщають спогади рідних про голодомори, війни (громадянську і з фашистами), дитинство, моє – свідоме й позасвідоме – лікування душі болем і випробуваннями, десь – ходіння по колу… І той же таки пошук себе…
Третій розділ – «Кому смішинок?». Бо як же без них, посмішок? Це найменше, що ми можемо подарувати одне одному. Кажуть, що вони нічого не коштують. А нині їм, упевнена, немає ціни.
Четвертий розділ «Ті, що поряд». Аби ж то ми хоч частину своєї любові уділяли тим, що щоденно, безкорисливо і навіть жертовно служать нам – хитренькі й шкодливі, проворні й ліниві, такі ласкаві й муркотливі котики, не менш милі і віддані, надійні друзі, охоронці й захисники – собаки. А ще – розумнющі птахи. Цінуймо їх, бо ж світ – один для всіх».
Насамкінець Ольга Месевря констатує, висновуючи й запрошуючи до чтива:
«Книга про те, як ростила, гартувала, лікувала, робила «ревізію» своєї душі. Що вийшло
з того – судити вам, читачам».
Радимо прочитати
Художні твори Ольги Месеврі
Месевря О. [Поезія для дітей] / Ольга Месевря // Холодний Яр : часоп. Черкас. обл. орг. Нац. спілки письменників України. № 1 / ред. В. Поліщук ; вид. рада : С. Горбань [та ін.]. – Черкаси, 2019. – С. 310-316.
Месевря О. [Поезія] / Ольга Месевря // Холодний Яр : часоп. Черкас. обл. орг. Нац. спілки письменників України ; ред. В. Поліщук ; [передм., уклад. В. Поліщук] ; вид. рада : Ю. Гончар [та ін.]. № 1. – Черкаси, 2014. – С. 195-197.
Месевря О. [Поезія] / Ольга Месевря // Холодний Яр : часоп. Черкас. обл. орг. Нац. спілки письменників України. № 1 / ред. В. Поліщук ; вид. рада : С. Горбань [та ін.]. – Черкаси, 2018. – С. 170-172.
Месевря О. [Проза] / Ольга Месевря // Холодний Яр : часоп. Черкас. обл. орг. Нац. спілки письменників України ; ред. В. Поліщук. № 1. – Черкаси, 2015. – С. 205-217.
Месевря О. [Проза] / Ольга Месевря // Холодний Яр : часоп. Черкас. обл. орг. Нац. спілки письменників України. № 1 / ред. В. Поліщук ; вид. рада : С. Горбань [та ін.]. – Черкаси, 2018. – С. 176-185.
Месевря О. [Проза] / Ольга Месевря // Черкаський край. – 2019. – 22 січ. – С. 6.
Месевря О. А де те серце? / Ольга Месевря ; худож. О. Кононенко. – Черкаси : Видавець Чабаненко Ю. А., 2017. – 183 с.
Месевря О. А ти прилітай / Ольга Месевря ; худож. О. Курська. – Черкаси : Видавець Чабаненко Ю. А., 2020. – 92 с.
Месевря О. Відповідальний за час / Ольга Месевря. – Черкаси : Видавчиня Чабаненко Ю., 2024. – 320 с.
Месевря О. Героям-кіборгам / Ольга Месевря // Холодний Яр : часоп. Черкас. обл. орг. Нац. спілки письменників України. № 1 / ред. В. Поліщук ; вид. рада : Ю. Гончар [та ін.]. – Черкаси, 2017. – С. 3-4.
Месевря О. Доленька / Ольга Месевря // Черкаський край. – 2021. – 6 січ. – С. 7.
Месевря О. Моя душа сховалася у вірші : поезії / Ольга Месевря ; [авт. передм.
В. Пахаренко]. – Черкаси : Вертикаль, 2018. – 83 с.
Месевря О. На калиновім мосту / Ольга Месевря // Холодний Яр : часоп. Черкас. обл. орг. Нац. спілки письменників України. № 2 / ред. В. Поліщук ; вид. рада : Ю. Гончар [та ін.]. – Черкаси, 2016. – С. 83-111.
Месевря О. Півник у вікні / Ольга Месевря ; [худож. С. Литвин]. – Черкаси : Видавець Чабаненко Ю. А., 2019. – 31 с.
Месевря О. Соняшник у відрі / Ольга Месевря. – Черкаси : Видавець Чабаненко Ю. А., 2016. – 51 с.
Месевря О. Чобітьківський рай / Ольга Месевря ; [передм. С. Носаня]. – Черкаси : Видавець Чабаненко Ю. А., 2013. – 51 с.
Месевря О. Чому плаче дорога? / Ольга Месевря. – Черкаси : Видавець Чабаненко Ю. А., 2016. – 72 с.
Педагогічні й публіцистичні студії Ольги Месеврі
Месевря О. «Жити навчаючись, навчатися для життя» / Ольга Месевря // Педагогічний вісник. – 2009. – №3. – С. 31-33.
Месевря О. «Із мови починається людина» : про проведення Дня писемності і мови та
XI Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика у Черкаській області /
Ольга Месевря // Педагогічний вісник. – 2011. – № 1. – С. 2-6.
Месевря О. Мова – основа духовного життя народу України : інформація про проведення
I, II, III, IV етапів X Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика /
Ольга Месевря // Педагогічний вісник. – 2010. – № 1. – С. 2-11.
Месевря О. Ясна зоря таланту Михайла Масла / Ольга Месевря // Холодний Яр : часоп. Черкас. обл. орг. Нац. спілки письменників України. № 1 / ред. В. Поліщук ; вид. рада :
Ю. Гончар [та ін.]. – Черкаси, 2016. – С. 245-259.
Матеріали про Ольгу Месеврю
Логінов А. Сільські аспекти у збірці «Чому плаче дорога?» Ольги Месеврі : літературна розвідка / Андрій Логінов // Педагогічний вісник. – 2017. – № 2. – С. 34-35.
Месевря Ольга Іванівна // Черкаська обласна організація Національної спілки письменників України (1972-2022) : біобібліогр. довід. / авт.-уклад. В. Поліщук. – Черкаси : Видавець Чабаненко Ю. А., 2023. – С. 106-107.
Пахаренко В. Жінка в обіймах літа : [постаті] / Василь Пахаренко // Холодний Яр : часопис. – № 1. – Черкаси, 2012. – С. 163-164.
Поліщук В. Месевря Ольга Іванівна / Володимир Поліщук // Поліщук В. Літературна енциклопедія Черкащини. Т. 2 : Л-Р. – Черкаси : Видавець Чабаненко Ю. А., 2021. – С. 140-141.
Самелюк Н. В. Сонячна душа художнього слова Ольги Месеврі : розробка уроку літератури рідного краю на основі новел збірки О. Месеврі «Соняшник у відрі» / Н. В. Самелюк // Педагогічний вісник. – 2017. – № 2. – С. 36-37.