Біографія
Григорія Павловича Білоуса
_jfif.jpg)
«Автобіографія — це своєрідний творчий автопортрет письменника, самооцінка своєї нелегкої роботи в літературі і поведінки в житті. Хто краще за нього самого знає всі труднощі й перипетії його земного перебування? Автобіографія — не жанр, а спроба автора вивести себе з потойбіччя слова, з мовного заздзеркалля, це своєрідна кладочка між небуттям і вічністю. Чого ж письменники не вдаються до такого "місточка"? Не відчувають потреби самовизначитись, не хочуть розсунути завісу перед своїм творчим "я", не осмілюються явити людям свою душу в лахмітті буденності? Це ота національна недбалість, котра позбавила нас давньої писаної історії, окрім пісень і дум кобзарських. Зрештою, вся споконвічна творчість — своєрідна автобіографія людства, його самоусвідомлення і самооцінка.
Будьмо ж гідними його величності — рідного народу»
(з листа Григорія Білоуса до О. Ф. Черненко,
від 26 серпня 1997 року)
«Якби мені випало малювати запорозького козака часів Сагайдачного, я, не роздумуючи, писав би його із Григорія Білоуса. Знаю, в цій фразі забагато пафосу. Але ж не тепер я задумав її. Визріла вона ген-ген як давно. І жодного разу за більш ніж тридцятилітнє спілкування із цим могутнім духом не потьмяніла, не вицвіла. Навпаки, пізнаючи світ людей і гірко розчаровуючись у них, все більше ціную подаровану долею зустріч.
Білоуси — це як Засенки, Шевчуки, Тютюнники, Шевченки. Якщо хочете — поставте ці імена в іншому порядку, але суть не зміниться. Ці люди — із самого ядра, генетичної глибини української нації», — писав Григорій Лютий у своїй студії про Григорія Павловича («Нащадок лицарського роду»).
Письменник (поет і прозаїк), літературознавець, есеїст, автор низки літературних нарисів про колег-письменників, перекладач із польської, молдовської, білоруської, казахської мов, гуморист, пародист, автор дотепних дитячих віршів, розкішної епістолярної книги, Григорій Білоус, безумовно, зайняв своє почесне місце в пантеоні митців Черкащини. Уродженець Сумщини, представник славного роду Білоусів, Григорій Павлович поповнив культурний фонд нашого регіону і своїми літературними творами, і критичними розвідками, і епістолярієм, і плеканням пам'яті про Григорія Савича Сковороду... І, безумовно, творчим наставництвом...
""Бути письменником"
"Я ж також слобожанин!
Моє рідне село Курмани..."
Григорій Павлович Білоус народився 22 листопада 1939 року в селі Курмани Недригайлівського району (нині — Роменського) Сумської області в багатодітній селянській родині. Батькові брати були відомими й шанованими людьми: Олекса Григорович — доктор філософських наук, професор; Дмитро Григорович — поет, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка. Останній вплинув на формування творчої особистості Григорія Павловича, зокрема знайомив із письменниками — тоді живими класиками (приміром, Остапом Вишнею).
«Мала батьківщина» письменника розташувалася на лівому березі річки Сули.
В одному з листів (1992) на прохання щодо конкретизації місця народин митець писав: «Мабуть, таки зі Слобожанщини у найточнішому етнічному визначенні цієї слов'янської Атлантиди. Курмани колись були Роменського повіту, згодом стали Недригайлівського району, нині Сумської, а колись Київської чи Полтавської області. Отож, в якій області я народився? Мовний наш регіон — посульський».
Після закінчення семирічної школи в рідному селі та Недригайлівської десятирічки юнак Григорій вирішує стати геологом — і 1957 року вступає до Київського геологорозвідувального технікуму.
В листі до І. Мироненко (від 27.04.1992) Григорій Павлович зізнавався: «<... > потреба присвятити усе своє життя слову (виділ. курсивом авторське — Г. К.-С.) була настільки владною, що я вирішив облишити навчання в технікумі, а щоб не викликати гніву батьків — вигадав собі якусь недугу, переконав технікумівських викладачів — і взяв академвідпустку на рік, котрий і став визначальним у моєму подальшому житті. Батьки не обтяжували мене ніякою роботою. Я читав, що хотів і скільки хотів, то пасучи корову, то змандровуючи на пасіку в поле».
Проте згодом, усе ж таки завершивши навчання й отримавши диплом техніка геологорозвідувальних робіт, за направленням як молодий спеціаліст, Григорій Білоус вирушає до Закарпаття, де на той час базувалася Закарпатська геологорозвідувальна експедиція. Від помічника бурового майстра — до інженера-конструктора: таким був фаховий маршрут Григорія Павловича в геології. У 1968 році він очолює профспілковий комітет працівників геологічної експедиції. Його обрано заступником голови територіального комітету працівників геологорозвідувальної галузі всієї України.
1971 року переведений до Київської геологічної експедиції для впровадження нової техніки і технологій розвідувального буріння на Кіровоградщині й Черкащині.
З 1973 року обіймає посаду заступника головного редактора Черкаської районної газети «Серп і Молот».
З 1975 року Григорій Павлович виконує обов'язки літературного працівника відділу культури обласної газети «Черкаська правда».
1981 року закінчив заочне відділення факультету журналістики Вищої партшколи при ЦК КПУ і перейшов працювати на українське телебачення власним кореспондентом у Черкаській області.
Доля митця була пов'язана з атмосферною й культурно багатою Кам'янкою: в цім містечку Григорій Павлович мешкав і творив упродовж тривалого часу.
Протягом майже десяти років його спершу кіно-, а згодом і відеокамера фіксувала все найактуальніше, що відбувалося на Черкащині. У фокусі його уваги перебували передовсім історична, культурна, мистецька царини. У спадщині Григорія Білоуса близько десятка художньо-публіцистичних фільмів про діячів національної культури, поміж яких такі: «Свою Україну любіть», «Здрастуй, княгине Сула!», «Повна душа болю», «Свіча осяяного слова», «Незабутні: Андрій Химко», «Є тривожне знамення цієї доби», «Україно, колиско моя». Ці та інші фільми звучали в етері по обласному та національному радіо. Багатющий фотоархів Григорія Павловича зберігає світлини численних учасників літературно-мистецьких свят, що відбувалися на Черкащині, гостей Шевченкового краю, письменників-земляків.
У листопаді 1999-го Григорія Білоуса було обрано головою Черкаської обласної організації Національної спілки письменників України. Ці обов'язки Григорій Павлович виконував до 2010 року. Паралельно був редактором письменницького часопису «Холодний Яр».
Перша збірка поезій Григорія Білоуса «Зоряний колодязь» побачила світ 1971 року, далі почергово виходили друком роман «Рудоман» (1992), книги «Терноцвіт» (вірші і дві поеми «Спрага», «Вогонь у камені»; 1999), «Провидці правди і свободи» (поезії, поеми, літературознавчі розвідки; 2004), епістолярне «Слова, слова, спасіте наші душі: Вибрані сторінки листування з друзями» (2004), літературознавче («По той бік мовленого слова», 2006) видання, збірка дитячих віршів «Хитрі оченята» (2013). Паралельно тексти Григорія Білоуса друкувалися в періодиці.
Лавреат Міжнародної літературної премії імені Григорія Сковороди, обласної літературної премії імені Василя Симоненка, регіональної літературно-мистецької премії імені Михайла Старицького.
Досі згадую, як студенткою сиділа в аудиторії Черкаського національного (тоді ще державного) університету, а перед нами Григорій Білоус читав «Сповідь мандрівної вишні»... Так і лишилася вона в пам'яті звучати лагідним голосом Григорія Павловича — майстра слова, котрого, зокрема, вважаю одним зі своїх наставників:
Здавалося, проснулась вся Керелівка,
коли Грушиха вийшла на поріг:
— Куди поділась вишенька-апрелівка?
Чого, Сірко, її ти не встеріг?..
28 грудня 2011 року митець відійшов у далекі засвіти. Похований у Черкасах - на центральній алеї міського цвинтаря.
«Вітряки — моя давня, ще з дитинства, любов, пронесена через усе життя, можливо, ген аж до тієї останньої межі, за яку одлетить колись душа не без допомоги цих пропелерів землі, котрі повертали її до сонця...» — з епістолярних розмислів Григорія Білоуса.
.jpg)
""Бути письменником"