Духовний діалог
двох Григоріїв,
або Сковородиніана Григорія Білоуса

У своєрідній ліричній трилогії про Григорія Сковороду, яку складають поеми «Засвіти свою зорю», «Вогонь у камені» і «Світлиця для янгола», Григорій Білоус художньо постулює думку про Сковороду як українського пророка, посланця Божого, народного мислителя й педагога, проповідника свободи.

«Вік вісімнадцятий. Клятий. Вкраїною йде філософ. / Час омива обличчя як весняна вода. / Тільки чомусь на нього дивляться люди косо: / хто він? Панок? Месія?.. Григорій Сковорода!» – зі вступного вірша до книги Г. Білоуса «Провидці правди і свободи».

Митець не приховує своєї одержимості Сковородою – і в цьому вбачає Господню волю: «Сниться мені під Новий рік незвичайний, пророчий сон: із високого нічного неба зривається яскрава зірка і летить прямо на мене, більшаючи-більшаючи – й перетворюється на сяйний пам’ятник Сковороді, схожий на той, що стоїть у Лохвиці, тільки відлитий весь із золота чи срібла, а від нього вогняні бризки в усі боки розлітаються. Постав отак переді мною, аж гульк – поряд із ним ще один, трохи менший, але такий же сяйний пам’ятничок опускається, і теж довкіл іскри сипле. Кому він? Не розпізнав. Прокинувся – серце як не вистрибне з грудей. Я став одержимий Сковородою. Такий мудрець! Такий талант! Така неповторна доля! ».

Каврайський період життя і творчості Г. Сковороди виписаний у драматичній поемі Г. Білоуса «Засвіти свою зорю», сконструйованій у формі монологу головного героя. 

У поемі «Вогонь у камені» відтворено один із візитів Г. Сковороди на Харківщину (поблизу с. Гужвинського – у лісі, полі, на пасіці, де «старчик» полюбляв усамітнюватися й де зосібна було написано філософський діалог «Наркіс. Розмова про те: Пізнай себе»). 

Третя поема – «Світлиця для янгола» – відсилає до дворічного (1760 – 1761) перебування Г. Сковороди в селі Стариця (околиця Білгорода), де волелюбний мислитель мав можливість жити в органічній йому самітності на лоні природи. «Мені моя самотність – не наруга. / Вона – підмога суща, ділова. / У Стариці-селі мені привілля! / Дні й ночі до хвилиночки мої», – піднесено констатує Білоусів Сковорода (хоч далі дещо нарікає на гірку тугу, зумовлену крайньою одинокістю).

Що ж до епістолярію, то чи не кожен оприлюднений лист Г. Білоуса наскрізь пронизаний розмислами про Г. Сковороду, цитаціями з поетичних і філософських творів мандрівного «старчика»– і просто міркуваннями, які в ідейному й світоглядному вимірах єднають Григорія Павловича з мислителем-екзистенціалістом. Із приватних кореспонденцій Білоуса можемо виснувати, що він відчуває нескасовну потребу «погорнутися до Сковородинівського духу».

​

Докладніше  про цей аспект читайте тут.